Страница 52 из 87
Я ще раз озирнувся — глядачі були не лише в ложі мерії, а й у всіх вікнах. Усім хотілося подивитися, як простолюдини почнуть убивати одне одного. Зітхнувши, я попрямував до загального натовпу — мені вже розповіли, як відбуватиметься «вибір найкращого», тож варто було триматися якомога ближче.
Пролунав черговий рев труби, і мер Трімуса підвівся в ложі. Він підійшов до самого краю й навіть нахилився, щоб знизу його було краще видно. У руках глави міста були десять перепусток у вигляді невеликих глиняних табличок. Які мали властивість розбиватися, якщо їх не спіймати.
Мер узяв одну перепустку й, розсміявшись, жбурнув її праворуч від себе. Натовп диких магів ринув у той бік, змітаючи все на своєму шляху. Хтось схопив табличку, за що відразу поплатився — у грудях нещасного опинилося відразу шість ножів. Тіло впало на землю, а табличку вирвали з рук мерця, щоб відразу почати битися за неї з несамовитою силою.
Глава міста продовжив сміятися й жбурнув наступну табличку в інший бік. Частина натовпу відокремилася й кинулася за новою ціллю. Потім у хід пішла наступна табличка. Ще одна. І ще. Доки всі десять не полетіли до людей.
Те, що відбувалося на площі, важко описати. Люди перетворилися на монстрів, намагаючись загризти одне одного. У якийсь момент вони навіть забули про таблички, занурившись у хвилю шаленства й жаги крові. Усі кричали. Стогнали. Благали. Істерили. Мовчки вбивали. І все це відбувалося під схвальні вигуки вищого стану.
Я не втручався в загальну бійку. Відчуття небезпеки прямо казало: там мене вб’ють і жодна магія не допоможе. Час від часу я переходив з місця на місце, щоб мене не зачепили безумці, які качалися землею.
— Назад! — заревів один із диких магів води. Схопившись на ноги, він почав люто розмахувати великою палицею, на кінці якої були металеві шипи. І кров, що крапала з них, показувала, що палиця була потрібна безумцеві не для ходьби.
В іншій руці чоловік тримав цілу табличку, яку йому вдалося вигризти в решти. Хтось надумав сунутися, щоб відібрати таку цінність, але дикий маг води не дрімав. Він без докорів сумління обрушив шипи на голову супротивника, відправляючи його в хаос. Інші відсахнулися, не бажаючи потрапити під гарячу руку. Простіше побитися за дев’ять інших табличок, ніж вигризати цю.
Переможець зробив кілька кроків назад, уже подумки вітаючи себе з перемогою, коли в бій нарешті вступив я. Той, хто так легко вбиває інших, має бути готовим і сам померти.
Відразу два десятки «Дотиків хаосу» зірвалися з моїх долонь і врізалися в хлопця з палицею. Той, напевно, хотів закричати від дикого болю, але не зміг. Коли в тебе обпечене горло, усе, на що ти здатен, — хрипіти. Та й то тихо, щоб не заважати іншим.
Дикий маг води впав на землю й почав смикати ногами, задихаючись. Руками він намагався роздерти обпечене горло, щоб вдихнути хоч краплю повітря, але було пізно — без цілителя йому вже ніхто не допоможе. Я підійшов і швидким ударом шпаги припинив муки нещасного. Я не потвора, щоб дозволяти йому померти від задухи.
Нахилившись, я підняв табличку й обернувся до випадкових глядачів із числа диких магів. Якщо спочатку вони теж хотіли забрати табличку, то тепер, зустрівшись зі мною поглядами, побігли до інших бійців. Там здобути свою табличку значно простіше.
Контролюючи простір відчуттям небезпеки, я спокійно дійшов до дверей магічної академії. Вони були зачинені, але в них була невелика хвіртка. І вона саме стояла відчиненою. Для таких, як я.
Я зробив крок усередину магічної академії, й усі звуки зовнішнього світу відразу зникли.
— Перепустку! — Мене зустрів загін із п’яти магів світла.
Забравши табличку, старший загону довго дивився на мене, наче не вірив власним очам.
— Як тебе звати, магу третього рангу? — запитав він. Судячи з голосу, до магів хаосу тут ставилися не надто приязно.
— Соло, — представився я. — Просто Соло. Ось мої документи.
Я простягнув табличку, яку отримав при в’їзді до Трімуса. Маг світла довго дивився на неї, наче намагався збагнути весь прихований сенс моїх слів, після чого кивнув:
— Ласкаво просимо до магічної академії Трімуса, студенте першого курсу Соло. Відправте мага проклятого хаосу до академії й проведіть до його кімнати.
— Іди за мною, — відразу промовив один із п’ятірки.
Упевненою ходою він рушив до єдиної будівлі на території представництва магічної академії. Усередині виявився портал — магічна академія Трімуса, що природно, розташовувалася не в самому місті.
— У портал, — наказав супровідник і першим зник у мерехтливій завісі.
Я без остраху ступив слідом за ним і опинився в широкій довгій залі, освітленій як світловими артефактами, так і величезними вікнами з боків. За вікнами височіли шпилі інших споруд, і я відчув себе вдома. Скільки років я провів у подібному місці! Як студент, викладач і запрошений експерт.
Супровідник кивнув, задоволений тим, що йому не довелося мене чекати, і пішов далі, ведучи мене довгими коридорами місцевої академії. Вона мало чим відрізнялася від подібної академії клану Хаосу. Усі будівлі були об’єднані загальною системою коридорів, утворюючи єдину структуру.
Мій супровідник не мовчав, розповідаючи, як тут усе влаштовано. Ось тут я вже здивувався — у мій час такого розшарування не існувало. Три курси розділялися за поверхами. Перший жив на першому, і вхід на другий та третій першокурсникам був заборонений. Так само студенти другого курсу не мали права підніматися на третій. Між усіма поверхами існувала власна система коридорів, щоб студенти старших курсів не зволили спускатися на поверхи молодших. Була, звісно, якась система заохочень, коли молодшим дозволяли підніматися, але маг світла не став приділяти цьому уваги.
На цьому соціальний поділ не закінчувався — навіть у межах одного курсу був чіткий розподіл на групи. До першої входила вища знать. Група займала найкращі кабінети, з нею працювали найкращі викладачі, їй відводили найзручніші кімнати гуртожитку. Друга група — вихідці з багатих родів. Їх цінували так само, як і знать, але все ж вони були другими. Просто через своє походження. Третя, найчисленніша, — усі аристократи. І нарешті четверта група — простолюдини. Ті, кого не шкода. Кому дістається найгірше, зламане й брудне. Ті, хто повинен кланятися всім без винятку.