Соло. Книга 1

— Наталі, це твоя перемога. — Привласнювати чужу заслугу я не хотів. — Отже, і вся здобич твоя. Тушу я допоможу дотягти до місця, а уламок кристала потрібно поглинути. Забрати його звідси не вийде — це лігво існує завдяки уламку.

Поки я запихав до сумки мандрівника тушу чорної ґарґульї, Наталі підійшла до летючої світлої точки й задерла голову, дивлячись на уламок красивими синіми очима. Мені навіть не довелося підказувати, що робити, — дівчина діяла на чистих інстинктах мага. Вона заплющила очі й утягнула в себе залишки сили, що містилися в цьому уламку. Світла точка трансформувалася, перетворилася на нитку й утягнулася в груди дівчини, значно посиливши її джерело. Навіть еліксири першого рангу не здатні на те, що робив із магом уламок розлому п’ятого рангу. Повноцінний кристал сили спалив би Наталі, але уламок, який утратив частину сили, був їй якраз.

— Це… — Очі Наталі округлилися, коли вона відчула нову силу. — Це…

Сформулювати свою думку Наталі не змогла. Її очі закотилися, і дівчина впала на каміння, наче підкошена. Разом із цим зникло й світло. Ми знову опинилися в цілковитій темряві.

— Померла? — запитала Мілена. Можу помилятися, але в її голосі промайнула надія.

— Жива, — пояснив я. — У неї перенасичення енергією, тіло пристосовується й, щоб не нашкодити, вимкнуло свідомість. Скоро отямиться.

— Нам що, знову тут стирчати? — Мілена навіть підібгала губи. Їй явно не подобалося, що Наталі стала сильнішою.

— Не потрібно нічого чекати, — відповів я. — Тому що це не розлом. Це підробка, створена потворою, яка вижила, з уламком кристала сили. П’ять. Чотири. Три…

На рахунок «один» різко з’явилися світло, неприємний сморід каналізації й двоє здивованих магів вогню, які повернулися розбиратися зі щурами. Від проходу не залишилося навіть натяку — лише суцільна стіна. Лігво було знищене разом із монстром.

— Рід Блеквуд заявляє про виконання завдання зі знищення щурів! — промовив я, перш ніж маги вогню встигли сказати хоч слово. — Ми готові надати докази виконаної роботи!

— Що? — насупився перший маг. Судячи з голосу, Харз. — Ви хто такі й що тут робите?

— Та це ж той маг хаосу, якого пан Ярґос наказав знайти! — блиснув ерудицією Токіл. — Хапай його!

Дарма вони так. Я, звісно, людина не найкровожерливіша, але після виснажливої битви з летючим монстром, коли мені довелося викластися на повну, людинолюбства в мені значно поменшало. Ще й Наталі досі лежала на підлозі непритомна. Та й сумка мандрівника перетворилася на щось непідйомне. Загалом магам вогню просто не пощастило. Краще б вони й далі пили пиво.

Шпага опинилася в моїй руці раніше, ніж магічні палички — у руках магів. Вони встигли вимовити «вогняна…», показуючи, що повного заклинання їм уже не потрібно, але зараз я не збирався битися з ними магією. Мене цілком влаштує холодний гострий метал.

Я обрушив удар на Харза, змусивши яскраво спалахнути захисні артефакти. Тіло мага вогню вкрилося додатковою бронею, але головне було зроблено — він перестав закликати заклинання. Різко розвернувшись, я атакував Токіла, змусивши спрацювати захист і другого мага. Той теж позадкував, не очікуючи такого лютого натиску. Про те, що потрібно активувати заклинання, вони вже не думали, судомно ляскаючи себе по поясах і намагаючись витягнути зброю.

Ось тільки хто ж їм дозволить? Я бив без зупинки, руйнуючи захист і змушуючи магів відступати. Артефакт захищав від шкоди, але не повністю — частина сили моїх атак усе ж проходила крізь напівпрозору завісу, залишаючи на тілах чоловіків яскраві червоні смуги. Харз усе ж примудрився вихопити шпагу й навіть спробував зробити випад, але я не обманював батька Мілени, коли описував своє володіння шпагою. У мене було надто багато практики.

Нове тіло не витримувало навантаження — піт лив із мене струмками, дихання не вистачало, у голові шуміло, але послаблювати натиск я не міг. Надто сильні артефакти виявилися в Тельмарів, пробити їх не виходило. Так, маги вогню відступали, але робили це радше інстинктивно, ніж через необхідність. Дай їм кілька митей, щоб розібратися в ситуації, і вони неодмінно змогли б відбитися.

Шпага Харза відлетіла вбік, як до цього й магічні палички. Я притиснув обох магів до стіни й спрямував у їхній бік вістря шпаги, наче збирався добити.

— Жити хочете? — запитав я, важко переводячи подих. Джерело й далі палало, тож мене не вистачило б навіть на кілька «Дотиків хаосу».

— Хто ти? Що тобі від нас потрібно? — запитав, затинаючись, Токіл. — Ми звичайні маги! Нам наказали — ми виконуємо!

— Знімайте артефакти й броню, — наказав я. — Тоді дозволю вам піти. Ні — зніму їх із ваших трупів. Відновити заряд не така вже й проблема.

— Ага, зараз ми їх знімемо, а ти нас прикінчиш! — відразу заявив Харз.

— Даю вам слово, що підете звідси живими. Хтось же має повідомити вашому панові, що рід Блеквуд знайшов монстра й знищив його. Вирішуйте швидше, бо я можу подумати, що для передавання інформації досить одного мага.

— Я зрозумів! — Токіл відреагував першим і почав стягувати із себе артефакти. Захистом керував, як я й гадав, амулет, виготовлений із кігтя якоїсь потвори розлому. За артефактами пішла й броня, тож незабаром Токіл стояв в одній спідній білизні.

— Іди, — наказав я, відійшовши вбік. Без магічної палички й своїх артефактів цей маг вогню не становив для нас небезпеки.

Насправді як же сильно змінилися маги за шістдесят років! У мій час воїн стихії четвертого рангу був грізною силою, здатною самотужки розв’язувати багато завдань. Невже я помилився й ці двоє не змогли створити чотири канали зв’язку джерела з розумом? Але їм обом більше тридцяти! Як таке можливо?

— То я теж можу піти? — запитав Харз, дивлячись, як Токіл видирається по скобах.

— У тебе десять секунд, поки твій друг не підніметься нагору. Потім він почне кричати, і мені доведеться тебе вбити, — спокійно заявив я, поступово відновлюючи дихання.

Токіл завмер, припинивши підніматися.

— А що передати панові Ярґосу? — запитав Токіл, поки Харз стягував із себе артефакти й броню.

— Рід Блеквуд виконав завдання зі знищення щурів у колекторах Трімуса, — повторив я. — Ще можете передати йому, що маг хаосу, за яким рід Тельмар так активно ганяється, незабаром почне засмучуватися. І тоді втратою щурів із нашийниками ви вже не відбудетеся. Запам’ятав?

— Передам слово в слово! — запевнив Токіл. — Харзе, ти там скоро?