Соло. Книга 1

Розділ 12

— Наталі, що там? — запитав я, кивнувши в темряву тунелю.

— Не знаю, — відповіла дівчина. Вона намагалася триматися спокійно, але важке дихання видавало її з головою. Магині води було страшно, аж до тремтіння в колінах. Ось тільки поруч із двома простолюдинами вона не могла дозволити собі такої слабкості, як страх.

— Хіба у вас немає повної карти каналізації? — здивувався я.

— Повна є, але це якийсь новий прохід, — пояснила дівчина. — На наших картах його немає. Над нами територія клану Природи, напевно, це вони тут щось прорили. Більше нікому!

— Що ж, подивімося, що за дивний прохід тут з’явився, — промовив я, не бажаючи озвучувати неприємну думку. У гонитві за величчю Тельмари породили не просто щурячого короля, а щось більше. Тому тут і з’явилося це відгалуження, якого немає на картах.

Узявши дівчат за руки, щоб не загубитися, я ввійшов до тунелю. Темрява огорнула нас, наче щільною ковдрою, разом вимкнувши навіть найменший натяк на світло. Стало прохолодно, повіяв свіжий вітерець.

— Що це таке? — почувся приглушений голос Наталі. Дівчина стояла за крок від мене, міцно трималася за мою руку, але голос лунав наче звідкись здалеку.

— Соло, на мене щось тисне! — поскаржилася Мілена. — Я нічого не бачу!

Останню фразу дівчина промовила таким голосом, наче її вже почала накривати паніка. Та й тремтіння в руках свідчило, що Мілені недобре.

— Місце, куди ми потрапили, називається лігвом монстра, — почав пояснювати я, змушуючи дівчат слухати мій голос, а не піддаватися впливу довкілля. — Рідко, але все ж іноді потвори розломів не помирають після завершення прориву. Вони обривають зв’язок із розломом, перетворюючись із потвор на монстрів. Сильних, наділених магією істот, здатних придушувати своєю волею звичайних звірів. Такі чудовиська стають на чолі великих зграй, перетворюючись на справжню проблему.

— Ти ж казав, що щурячий король є звичайним щуром, — здивувалася Мілена. Навіть тремтіти перестала. — Та ми самі бачили, як щурів змінювали, перетворюючи на монстрів.

— Ми бачили перетворення звірів на монстрів, — підтвердив я. — Але такі монстри не влаштовують собі лігв. Вони залишаються звичайними звірами зі звіриними звичками. Тут же інший випадок — потвора вирішила влаштувати собі розлом. Нехай тут немає кристала сили, ніколи не буде проривів, та й потвор такий розлом не породить, але це повноцінна область, сформована волею однієї істоти. Тієї, що керує полчищами щурів підземного світу Трімуса.

Удивлятися в темряву було марно — якщо світло так різко обірвалося, отже, господар лігва сліпий і орієнтується за іншими відчуттями. Тому заплющив очі і я, віддавшись на волю інших чуттів. Нові запахи. Нові відчуття. Нове все.

Незрима завіса проходу позаду нас хитнулася, пропускаючи невидимого спостерігача. Якийсь час я чекав, гадаючи, що він себе викриє, але нічого не сталося. Невидимка завмер десь позаду нас, не активуючи світлових артефактів. А вони, між іншим, нам би зараз не завадили. Ходити в суцільній темряві, безперечно, річ розвивальна, але не з двома дівчатами, які ледве стримують паніку.

— Потрібно знайти господаря цього місця, — заявив я, підтягуючи дівчат ближче. Вони не опиралися, притулившись до мене з обох боків. Опустивши руки, я обійняв Наталі й Мілену за талії, але й тут не було ні обурення, ні невдоволеного сопіння.

— Уперед! — осиплим голосом наказав я, запізніло згадавши, що вже не дев’яносторічний старий, а двадцятирічний хлопець. Повністю опанувати тіло мені ще не вдалося, тому, відчувши в руках гнучких струнких одноліток, я відчув приємне тремтіння. Тіло прагнуло продовження, але розум виявився сильнішим, змусивши ниці інстинкти підкоритися.

Допомогла цілковита зосередженість на тому, що відбувалося. Без зору решта моїх відчуттів загострилася до краю, зокрема й відчуття небезпеки. Власне, тому я чітко розумів, де перебуває наш переслідувач, а також де сховався господар лігва.

Щур, якщо це був щур, створив собі вельми хитромудру мережу проходів, що перепліталися між собою й намагалися заплутати, особливо тих, хто йшов без краплі світла. Мало того, монстр явно уявив себе не лише тутешнім господарем, а ще й кристалом! Я відчув, що в наш бік вирушив ватажок щурів підземного світу Трімуса. При цьому він не був господарем цього місця.

— Попереду супротивник, — спокійним голосом промовив я, не бажаючи лякати дівчат. Подробиці їм не були потрібні. — Витягніть руки й поверніть їх ліворуч на третину. За моєю командою активуєте шипи. Готові?

— Я не бачу цілі, — почала панікувати Мілена.

— Тобі не потрібно її бачити, — відповів я, ще раз звірившись із напрямком небезпеки. — Просто виконуй накази. Саме так і проходять розломи. Хтось командує, хтось виконує команди, не ставлячи запитань. Щойно члени групи починають сперечатися, вони гинуть. І добре, якщо комусь удасться їх витягнути.

Скільки я таких груп витягнув — не злічити! Кожен уявляє себе великим героєм, але в надзвичайних ситуаціях перетворюється на безвольну амебу, нездатну захистити ні себе, ні інших.

— Якось безглуздо, — пробурмотіла Наталі. — Який сенс у тренуваннях, якщо все зводиться до тупого виконання наказів? Звідки я знаю, що той, хто віддає ці накази, справді гідний, а не просто посів своє місце через спорідненість із кимось або…

— Руки витягнути! — жорстко обірвав я дівчину. — Приготувалися! Заклинання!

Два смертоносні шипи зірвалися з долонь дівчат і помчали в темряву. Мить нічого не відбувалося, але раптом простір розірвав моторошний вереск пораненого звіра.

— Мені потрібні вільні руки, — скомандував я. — Візьміться за мій пояс.

Дівчата не сперечалися — у моторошній темряві вони навіть на секунду не хотіли залишатися наодинці. Ось тільки замість того, щоб узятися за мій пояс, вони просто обійняли мене з обох боків. Ще й одна одну за руки схопили, якщо я правильно зрозумів відчуття.

Це було приємно, але небезпека, яка насувалася, підказувала, що потрібно діяти. Витягнувши в бік небезпеки обидві руки, я активував кілька десятків «Дотиків хаосу», відправляючи їх уперед. Цілі я не бачив, але почав чути — вона мчала до нас на всіх лапах. Половина моїх атак пішла повз неї, але друга половина все ж зачепила чудовисько.