Соло. Книга 1

— Кожна стихія може показати багато чого цікавого, — погодився Світло. — Ми цим і займемося, щойно артефакт припинить працювати. Але суть не в цьому. На нашу групу зав’язано надто багато таємниць Імперії. Щойно не стане останнього з групи, усе, чим ми володіли, стане надбанням Імперії. Ми не можемо цього допустити. Ми витягли з розломів надто багато небезпечних речей, які не можна давати нікому. Тому ти станеш одним із нас — Хаосом із групи «Істина». Коли перемістишся й обнулися, зв’язок зі сховищами залишиться. Навіть після нашої смерті. Тебе спробують знайти, але шукатимуть Таріна, воїна хаосу, а не звичайного старого, який несподівано отримав силу хаосу. Ніхто не просить тебе пройти шлях зростання ще раз. Просто живи. Живи якомога довше.

— Років п’ятдесят у тебе точно є. — Світло й Природа спрямували на мене заклинання, через що тілом пройшла хвиля тепла. «Вище зцілення» — це не лише енерговитратна штука, а ще й доволі дорога.

— За цей час знайди гідних, відроди групу «Істина» й передай їм нашу спадщину. Де вона і як потрапити до сховищ, ти дізнаєшся пізніше. Це знання прийде до тебе через п’ять років після прийняття до групи. Такими є умови нашої системи безпеки. Але кілька сховищ стануть доступні тобі відразу. Знайди їх і використай на свій розсуд.

— І це всі умови? — здивовано запитав я. — Ви відсилаєте мене лише тому, що не хочете віддавати сховища Імперії?

— Істина важливіша за життя, — цілком серйозно відповів Світло. — Така наша воля. Чи згоден ти зі своєю долею?

— Оце вже не думав, що стану частиною групи ось так, — зітхнув я. — Згоден! Що потрібно робити?

— Тобі — нічого, — гірко всміхнулася Природа. — Ми все зробимо самі.

— Правом, даним мені світлом, я визнаю Таріна гідним! — промовив Світло й простягнув у мій бік руку. З його долоні вирвався промінь світла, який уп’явся мені в груди, але жодних негативних відчуттів не виникло. Просто промінь світла. Але про таке заклинання я не чув. Чи це щось особисте й насправді «Істина» трохи більша, ніж просто одна з численних груп бійців?

— Правом, даним мені темрявою, я визнаю Таріна гідним! — повторила слова Темрява.

За нею послідували Вогонь, Вода, Природа. У мене впиралося п’ять променів енергії, не завдаючи жодного дискомфорту. Якийсь час усі п’ятеро стояли з простягнутими руками, причому в повітрі витала напруга. Складалося враження, що зараз відбувається щось таке, що мені недоступне, але це щось оцінює мене з усіх боків, наче перевіряючи, чи справді я гідний. Тішило одне — жодного передчуття лиха в мене не виникло.

— Гідний! — На обличчі Світла з’явилася щира усмішка. — Віднині й надалі, Таріне, твоє ім’я Хаос! Ласкаво просимо до групи «Істина»!

Промені світла обірвалися, і зі мною щось сталося. Важко сказати, що саме, але в мене наче відкрився новий тип відчуття. Я почав відчувати свою групу. Радість Світла, печаль Темряви й Природи, бажання вбивати Вогню та Води. Це було настільки незвично, що описати словами в мене просто не виходило. Ще не вигадали таких слів. Я був частиною чогось цілого й водночас самостійною величиною, незалежною від цього цілого. Але що найдивовижніше — на мене хлинув потік знань. Знань про заклинання Хаосу, які використовувалися в групі, знань про доступні сховища, знань про обов’язки групи та її клятви. Усе, що пов’язувало групу між собою й робило її єдиним цілим, стало доступне й мені.

Мабуть, якби не багаторічний досвід битв із потворами розлому, так легко прийняти зміни мені б не вдалося. Однак уже за мить після слів Світла я дивився на артефакт, який простягала мені Природа.

— Активуй його, Хаосе, — усміхнулася жінка, яка колись носила красиве ім’я Камілла Керот.

Уся історія групи стала мені доступна, наче я прожив із кожним із них повне життя. І, як я зрозумів, кожному з групи стала відома й моя історія. У ній не було гнилі, тому ритуал прийняття визнав мене гідним. На самій межі, але все ж гідним.

Сенсу щось обговорювати більше не було — усе, що міг сказати мені Світло, уже перебувало в моїй голові. Тому я кивнув і активував книгу. Світло мав рацію. Навіть того, що стало доступне мені на початковому етапі, було достатньо, щоб усвідомити: передавати це Імперії небезпечно. Гнилі в ній багато.

Простір закрутився й мигнув, утілившись у зелений ліс. Я стояв голий посеред невеликої галявини. Не було ні артефактів, ні зброї, нічого. Потягнувшись до хаосу, я відчув лише порожнечу — стихія мене не приймала. Зародок стихії спокійно дрімав у моїх грудях, але наш зв’язок був обірваний. Усе доведеться починати з нуля.

Накотило дивне відчуття порожнечі — я більше не відчував своєї групи. Невже вони відразу, щойно я активував артефакт, пішли в смертельну атаку? Але відповісти на це питання мені не вдалося — тому що саме цієї миті я звернув увагу на свої руки.

Піднявши долоні, я довго розглядав їх, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається. Руки дев’яностолітнього старого, який волею хаосу виглядав років на п’ятдесят, скидалися на юнацькі. Слабкі, тонкі, з ніжною шкірою й без жодного натяку на мозолі.

Галявину перетинав невеликий струмок, і, схилившись над ним, я зрозумів, що Камілла Керот явно щось наплутала з артефактом. Із відображення у воді на мене дивився вродливий юнак двадцяти років. Правильні риси обличчя, сиве коротке волосся мага зі схильністю до хаосу, такі ж сірі, як сам хаос, очі. І ця зовнішність зовсім не була схожа на мою власну в молодості.

Так, а що, власне, відбувається?