Страница 30 из 87
— Але… — зам’ялася Мілена, явно бажаючи продовжити. Нехай не зараз, але попереду в нас іще п’ять днів навчання. Магічна паличка напевно знадобиться.
— Жодних «але»! — жорстко відрізав я. — Так само, як і слова, тобі не потрібна милиця у вигляді магічної палички. Визнаю, ти мене здивувала. Не очікував, що в тебе вийде з першої ж спроби. Я планував витратити на активацію заклинання всі п’ять днів, щоб ти прийшла до магічної академії вже готовою магинею. Однак якщо ти настільки вправна, ускладнимо навчання.
— Ускладнимо? — Очі Мілени загорілися. — Новим заклинанням?
— Не заклинанням, — виправив я. — Принципом його використання. Хіба ти бачила, щоб я користувався магічною паличкою або горлав на все горло: «Дотик хаосу»? Ось і тобі потрібно цього позбуватися. Але займемося цим після того, як ти вип’єш зілля, яке зараз готує алхімік. На сьогодні твоє навчання закінчилося. Згадуй тепло в грудях, зосереджуйся на ньому, намагайся чітко окреслити межі свого джерела. І тоді станеш справді сильною.
— Зрозуміла, — кивнула серйозна Мілена.
Я всміхнувся, помітивши, що Наталі стояла з притиснутою до грудей рукою, намагаючись відчути джерело. Вочевидь, так вразила її демонстрація «Земляного шипа», влаштована зеленоволосою. Насправді це було заклинання другого рангу, яке вимагало двох каналів зв’язку, тому я постарався обмежити Мілену. Ну не знаю я заклинань природи першого рангу. Напевно, там щось непотрібне, на кшталт «Водяної кулі». А ось «Земляну стіну» й «Земляний шип» знаю — багато разів бачив, як ними користуються маги природи, тому з них і почав. У всьому має бути практичність. Навіть у навчанні.
— Наталі, веди, — попросив я, перериваючи синьоволосу. — Нам потрібно піти слідом за щурами. Ти ж розумієш, куди вони могли потягти таку гору м’яса?
На обличчі дівчини з’явилася невдоволена гримаса, але в сутінках каналізаційного колектора я вирішив удати, що нічого не побачив. Ми рушили вперед, дослухаючись до навколишнього світу. Трімус не був схожий на спляче місто. Згори долинали звуки музики, крики веселощів, гуркіт самохідних повозок. Колектор ішов уздовж жвавої вулиці, причому настільки освітленої, що навіть у нас унизу стало світло. І навіщо, питається, щурам бігти до такої частини міста? Робити їм тут абсолютно нічого!
— Наталі, стій! — скомандував я, відчувши тривогу. — Нам потрібно звернути кудись із цього колектора. Поблизу є відгалуження?
— Так, метрів за п’ятдесят попереду, — підтвердила дівчина. — Щось сталося?
— Ще не знаю, — відповів я. — Віддай Мілені концентратор.
— Знаєш, Соло, ти б уже визначився! — розлютилася синьоволоса. — Забери. Віддай. Ідемо за щурами. Давай сховаємося. Що за мінливість?
— Попереду небезпека, — відповів я. — Швидше! Нам потрібно встигнути!
Здається, подіяло, і незабаром ми опинилися біля перетину двох колекторів. Нашого великого й малого, де не можна було навіть випростатися на повний зріст.
— Праворуч! — відповів я без вагань.
— Там глухий кут, — заявила Наталі. — Поворот — і відразу за ним глухий кут. Над нами колись був вихід на невелику площу, але потім на ній збудували будинок і…
— За мною! — слухати історію Трімуса я не мав бажання, тому першим пірнув до проходу. Дівчата рушили за мною, причому в різному стані. Мілена була зібрана й зосереджена, стискаючи магічну паличку, наче якийсь дар згори. Наталі постійно закочувала очі, демонструючи своє ставлення до моїх слів і вимог.
— Завмерли! — наказав я. — Цілковита тиша!
— Та що відбувається? — почала Наталі. — Якщо ти…
Договорити дівчина не змогла, бо я просто затулив їй рот долонею. Вчасно! Колектором, яким ми йшли, хтось рухався.
— Чисто! — почувся незнайомий чоловічий голос. — Пане, їх тут немає!
— Обидві гілки перевірили? — запитав інший. Лише кілька слів, але відразу виникла мимовільна повага до того, хто говорив. Відчувалися сила й право наказувати.
— Ліворуч немає сенсу — там глухий кут, — пролунав і третій голос. Такий неприємно знайомий. Судячи з того, що Наталі завмерла, уже не намагаючись вкусити мене за долоню, вона теж його впізнала. Тарвін власною персоною!
— Ідемо далі! — наказав головний. — Уперед!
Відчуття небезпеки, яке накрило мене з головою, поступово почало слабшати, але остаточно не зникло навіть за п’ять хвилин. Власне, саме тому я не поспішав виходити з глухого кута, жестами наказуючи дівчатам мовчати. Нарешті мої побоювання виправдалися — почувся тихий сплеск. Біля розвилки хтось перебував.
Я визирнув із-за рогу, намагаючись побачити нашого супротивника, але марно. Попри те що простір був непогано освітлений вогнями міста, у колекторі нікого не було видно. Якийсь час мені здавалося, що я бачу неіснуючу чорну кішку в чорній кімнаті, але сплеск повторився ще раз. Добре, що я придивлявся, — інакше просто не помітив би невеликого руху.
Те, що я спочатку прийняв за маленьку купу сміття, насправді виявилося великим щуром! І цей щур стирчав на одному місці, ігноруючи всі свої інстинкти!
Відразу чотири «Дотики хаосу» полетіли в сіру потвору. Коли я хотів відправити лише одне заклинання, на мене обрушився водоспад страху. Одне не можна. У жодному разі не можна. Як не можна було два чи три. Лише чотири, бажано п’ять і більше. Але й чотирьох достатньо.
Щур навіть пискнути не встиг — мої заклинання дісталися його мозку майже миттєво. Відчуття небезпеки відразу зникло, наче його й не було. Що дивно, це ж звичайний щур! Чому раптом мої відчуття сприймали його як небезпечного супротивника?
Відповідь знайшлася майже відразу. Коли я підійшов до щура, то побачив важкий нашийник. Та й сам щур не був схожий на звичайну тварину. Надто великий. У звичайному світі такі не виростають.
Відчуття небезпеки повернулося. Причому йшло воно не від проходів, а від мертвого тіла щура! Точніше, від нашийника, який був на ньому. Невелике мерехтіння, що йшло від нього, не залишало іншого тлумачення — артефакт! Причому доволі цікавий — я нарахував три керувальні контури.
Довелося повозитися, щоб зняти нашийник: судячи зі стану застібок, ніхто ніколи цього не робив. Як артефакт на щура надягли, так він із ним постійно й бігав. Але навіть після того, як я стягнув артефакт зі щура, відчуття небезпеки не зникло. Нашийник усе ще був небезпечним.