Соло. Книга 1

Проте я не здавався. Біг, плентався за караваном, прив’язував себе до повозки й вимагав, щоб мене волокли, якщо раптом не зможу йти. Позбавлені магії селяни дивилися на мене з неприхованим жахом. Вони не розуміли, навіщо мені так із себе знущатися. Та що селяни — навіть найняті охоронці перешіптувалися, спостерігаючи за моїм «тренуванням».

Лікувальна каша, якою я напихав себе й Мілену, працювала цілодобово, нарощуючи нам м’язи. Ось тільки якщо я виснажував себе до межі, то дівчина весь час спала. Лише ближче до столиці вона почала прокидатися й визирати з повозки. Але приєднуватися до мене навіть не думала.

Однак тренувався я не весь час. Знайшовся час і для розмов із Варконом, який багато розповів мені про життя в Галдорі та рід Зорен. Глава роду був сильним магом вогню, якого відправили до цих земель ще тридцять років тому. Вочевидь, за якусь провину. У нього було шестеро синів, одного з яких я благополучно вбив. Таріс вважався найсильнішим серед нащадків. Якщо решта ще слабші за нього, ставало зрозуміло, чому рід Зорен не стежив за своєю територією. Тут потрібно або наймати когось зі сторони, визнаючи власне безсилля, або битися самим, або просто ігнорувати проблему. Рід Зорен обрав третій варіант. Подумаєш, потвори розломів зжеруть кілька сіл. Та кому потрібна ця чернь?

Коли ми прибули до столиці, я вкотре всміхнувся. У мій час стіни будь-якого міста оточували всі споруди й будинки містян, захищаючи їх від монстрів, бандитів та інших неприємностей, тепер же все змінилося. Міська стіна Трімуса відтепер відділяла внутрішнє місто, де жили знать, маги, прислуга й багатії, від звичайної черні. Навколо міських стін виросла клоака зі своїми законами, управлінням і порядками, куди не потикалися ані вартові, ані знать.

Сморід у нетрях стояв такий, що навіть я, звиклий до смороду розломів, скривився. Нечистоти зливалися в придорожні канави, і нікого не турбувало, що під палючим сонцем вони відразу починають гнити. Це породжувало полчища мух і щурів, а то й щось гірше, але й це мало турбувало людей, які жили в таких умовах.

— Навколо кожного великого міста таке коїться, — пояснив Варкон. — Це біженці з проклятих земель. Бездарі й ледарі, звиклі жити коштом інших. Уб’ють за мідну монету, але навіть пальцем не ворухнуть, щоб самим щось зробити. Була б моя воля — усіх би на каменоломні відправив.

Тут я був із ковалем повністю згоден. Плодити дармоїдів — погана стратегія розвитку держави. Однак якщо клоака існуює і нею ніхто не займається, отже, нею насправді активно займаються. Вона комусь вигідна. Причому настільки, що знать готова миритися із цим жахливим смородом у себе під боком. Як на мене, дивно. Якщо весь цей бруд рине до Трімуса, від нього ж нічого не залишиться!

Однак я помилявся — пропускна система до столиці працювала бездоганно. Над міськими стінами мерехтів захисний купол, накриваючи всю столицю. З таким артефактом мені вже доводилося стикатися — він не лише зупиняв неприємні запахи й пил, а й забезпечував усередині купола постійну температуру протягом усього року. За межами міста міг лютувати страшний мороз, але всередині міських стін завжди стояла комфортна погода.

Попри те що ми попрощалися з Варконом, він із ріднею однаково оселився в таверні неподалік від міських стін. Не найдешевше, але через це відносно безпечне місце. Коваль розумів, що нічим допомогти дочці не зможе — без перепустки його до Трімуса не пустять. Однак якщо Мілені не сподобається в столиці області, вона завжди може повернутися сюди, щоб разом із ними вирушити додому. Мілена нічого на це не відповіла, але з її погляду стало зрозуміло, що дівчина радше здохне, ніж відмовиться від мрії стати магинею. Гарний настрій!

Вхід до міста ділив людей на три потоки. Перший призначався для знаті, магів і їхніх слуг. Жодного огляду — вартові навіть відводили очі, намагаючись не дивитися на тих, хто проїжджав цим шляхом.

До другого потоку допускали звичайних містян, які мали перепустку. Тут людей було не так багато, але черга все ж була. Вартові перевіряли перепустки артефактами, оглядали самих містян, після чого пропускали їх усередину. Третій потік був найчисленнішим. Черга до нього сягала кількох сотень метрів. Тут стояли простолюдини, які хотіли потрапити до міста, але не мали на це права. Ось тут вартові відривалися на повну. Оглядали так, наче людей допускали на зустріч із самим Імператором. Когось відправляли геть, когось пропускали, і з вигляду вартових ставало зрозуміло, що контролювати третій потік — найбажаніша робота для кожного. Адже лише на моїх очах до рук вартового нібито непомітно перекочувало кілька тугих мішечків із монетами. Універсальна перепустка працювала і шістдесят років тому, і тепер.

Ми з Міленою неквапливо рухалися першим потоком. Кілька разів нас обганяли закриті карети, але особливого пожвавлення біля воріт не було — надто мало високородних панів користувалося цим входом до міста. Карети проїжджали крізь ворота без зупинок. Якийсь час я теж думав, що нами не зацікавляться, однак маги, які без діла йшли пішки, виявилися надто незвичним видовищем, щоб вартові не звернули на нас уваги.

Проте варто віддати їм належне — нас зупинив не якийсь воїн, а цілий командир загону вартових, який був магом води! Усе ж наше кольорове волосся змушувало виявляти повагу.

— Покажи документи, — зажадав власник короткого синього волосся, звертаючись до мене.

На Мілену та Ястіна він не дивився — артефакт біля воріт уже перевірив їхні документи. Точніше, магічну печать, яку ставлять у перший рік життя всім жителям Імперії. Обов’язкова процедура ідентифікації особи, запроваджена близько п’ятдесяти років тому. У мене, що природно, такої печаті не було, отже, я немісцевий. Ось вартові й заметушилися. Якщо я прибув із сусіднього королівства, у мене мав бути виданий на кордоні папірець.

— Мене звати Соло, — відповів я. — Єдиний документ, який у мене є, — ось це.

Із цими словами я зняв із шиї перепустку до магічної академії й показав її командирові загону вартових. Той хмикнув і, діставши невелику пластину, активував її за допомогою схожого на перо артефакту.

— Просто Соло? — уточнив вартовий.

— Просто Соло, — заявив я.

— Ласкаво просимо до Трімуса, Соло. — Командир загону варти простягнув мені пластину, на якій було написано моє ім’я. Кивнувши на Ястіна, чоловік уточнив: — Це твій слуга?

— Мій, — підтвердив я. Розуміючи, про що запитує вартовий, пояснив: — Ми ще не встигли укласти офіційний договір.

— Можу допомогти, — одразу знайшовся маг. — Один золотий.