Соло. Книга 1

Розділ 6

— Мілено! Жива! — почувся радісний крик. Обличчя коваля набуло виразу щирого щастя, який відразу змінився здивуванням. Дівчина, не звертаючи уваги на батька, кинулася до повозок, гарчачи, наче дикий звір.

Утім, просто зараз вона таким звіром і була. Голод довів її до божевілля, і останні пів години перетворилися для мене на справжній кошмар. Доводилося буквально тягнути Мілену на собі, не дозволяючи їй гризти дерева й жувати траву. Навіть добре, що вона все ще була слабкою.

— Її потрібно нагодувати. Добре нагодувати. Негайно! — наказав я.

Люди заметушилися. Вочевидь, коваль був очільником каравану — йому підкорялися, і буквально за кілька хвилин перед Міленою з’явилася величезна тарілка з кашею та м’ясом. За кілька секунд — ще одна. Потім іще. Дівчина ковтала їжу не жуючи, прагнучи наповнити бездонний шлунок.

— Що з нею, пане магу? — з острахом запитав коваль, коли Мілена нарешті припинила знищувати їжу, заплющила очі й миттєво заснула.

— Тілу потрібна енергія, щоб відновитися, — пояснив я. — Найближчі кілька днів у твоєї дочки буде звірячий апетит, потім усе нормалізується. Куди ти її віз?

— До Трімуса, пане магу, — промовив коваль, полегшено видихнувши. — Глава роду Рікон, який представляє в Галдорі клан Природи, відмовився допомагати простолюдинам. Рід Зорен із клану Вогню навіть на поріг нас не пустив. Нікому не потрібні дикі маги, пане. Ось і віз її до Трімуса, столиці нашої області, у сліпій надії хоча б там знайти допомогу.

— І натрапив на потвор розломів? — уточнив я.

— Це хоч і пряма, але надзвичайно небезпечна дорога, пане магу, — зітхнув коваль. — Я знав, що ми можемо натрапити на неприємності, але прийняв цей ризик. Не лише я — погодилася й уся моя рідня. Уперше в нашому селі з’явився дикий маг. Заради того, щоб її врятувати, можна й ризикнути. Загальною дорогою ми рухатися не могли — вона надто довга, а Мілена була слабкою. Але ми підготувалися! Найняли охорону, додаткові повозки. Зробили все, щоб потвори оминули нас.

— Це ж землі роду Зорен? — запитав я. — Чому вони не очистять тутешні ліси?

— Бо їм ніколи, пане магу! — У голосі коваля з’явилася неприхована ненависть. — Зайняті вони.

— Чим? — уточнив я, не бажаючи відступати від теми. Судячи з усього, коваль знав досить багато про місцевих правителів. Оскільки в мене виник невеликий конфлікт із родом Зорен, потрібно тримати руку на пульсі. Раптом у цих магів вогню є могутні покровителі чи хтось сильніший за Таріса?

Батько Мілени довго дивився мені в очі. Він мав такий вигляд, наче хотів висловитися й водночас розумів, хто стоїть перед ним. Маг. Один із високородних панів. Який щойно врятував життя величезному натовпу людей, повбивавши небезпечних потвор розломів. Говорити такому все, що в тебе на думці, — остання справа.

Коваль перевів погляд на сплячу Мілену. Турботливі односельці загорнули її в ковдри й підтягнули ближче до вогню. Дівчина спала, і на її обличчі була усмішка. Здається, саме це стало тією піщинкою, що вплинула на рішення чоловіка. Нахилившись ближче до мене, він прошепотів:

— Вони зайняті вилизуванням дуп роду Тельмар із Трімуса, пане магу. Глава роду Зорен давно хоче втекти якнайдалі від наших земель. Йому начхати на Галдор, начхати на людей, які тут живуть, начхати на потвор, що з’явилися, начхати на всіх! Його турбує лише одне бажання — вибратися до столиці області. Їхні найманці нікому спокою не дають. Кілька місяців тому нагрянули всією юрбою до нашого села й потягли із собою з десяток людей, які трапилися їм на очі. Тих, хто опирався, — убили. І так не лише з нашим селом — так з усім цим проклятим місцем!

Коваль закінчив свою полум’яну промову й відсторонився від мене, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки. Він, як і я, чудово розумів, що за слова, які щойно пролунали, його мали покарати. Причому покарання в такому разі лише одне — смерть. Ніхто не має права лаяти родовитих панів. Доля простого народу — дивитися на магів знизу вгору. Тому все село так учепилося в Мілену — вони бачили в ній захист.

— Мені з моїм слугою потрібно до Трімуса, — промовив я після паузи. — Пішки далеко. Повозки, як я бачу, ви полагодили й коней уже дістали. У Мілени великий потенціал до стихії, але їй потрібне навчання.

— Диким магам видають лише десять перепусток, — нагадав коваль, знову видихнувши. Покарання за його запальні слова не буде.

— Розбиратимемося із цим на місці, — заявив я. — Мені потрібно кілька годин, щоб упоратися з тілами потвор розломів, після чого можемо вирушати. Готуйтеся до від’їзду. Ти поїдеш разом зі мною. Я прибув сюди з далекого королівства, тож багато чого не знаю. Розповідатимеш, хто ще кому що вилизує. Це стане платою за ваше спасіння. Як тебе звати?

— Варкон я, пане магу! Ми будемо готові вчасно!

Коваль побіг готуватися до від’їзду, а я підійшов до величезної купи трупів потвор розломів. Істоти третього рангу, звісно, можуть містити щось цінне, але це потрібно діставати відразу. Ці туші пролежали на землі цілу добу й уже почали псуватися. Тож нічого особливо важливого й цінного з них не отримати. І це погано — свіже серце вовка червоного полум’я є вельми цінним інгредієнтом.

Проте я дістав ніж і взявся до оброблення. Це для Таріна-Сольника зіпсовані монстри не мають жодної користі. Для Соло в цих тілах неодмінно знайдеться щось корисне. Наприклад, для виготовлення артефактів. Нехай я в них мало що розумію, але ж можна знайти хорошого майстра! Який із непоганих матеріалів зможе зробити щось корисне. Мені зараз підійде все!

Подорож до Трімуса тривала п’ять днів. Відчуття небезпеки спрацювало лише раз, коли ми проїжджали повз якийсь яр, але відсутність нудотно-солодкого присмаку свідчила, що небезпека пов’язана не з розломами, а з чимось іншим. Зупинятися не стали.

Не забував я й про тренування — мені не хотілося втрачати жодного дня для розвитку. Ось тільки кожне тренування на витривалість закінчувалося однаково — зігнувшись, я жадібно ковтав повітря, намагаючись угамувати шум у вухах і не дозволити їжі вирватися назовні. Повозки рухалися повільно, але навіть така швидкість була для мене надмірною. Щоб розвиватися, потрібно було доводити себе до межі. Виявилося, що моя межа настільки низька, що довести себе до неї не становило жодних труднощів.