Соло. Книга 1

Розділ 5

Ватажок не поспішав нападати. Вовк червоного полум’я чудово розумів, що ніхто від нього не втече. Він швидший, сильніший, витриваліший. Навіть якщо всі люди, які збилися докупи посеред кола повозок, кинуться в різні боки, потворі розлому вистачить десяти хвилин, щоб усіх переловити.

Шістдесят років тому вовк червоного полум’я вважався небезпечним супротивником. Не так через свою силу, як через те, що створені ним пожежі було надзвичайно важко загасити. Розломовий вогонь вгризався в дерева, перекидаючись з одного на інше, і не вщухав навіть під зливою. Доводилося залучати воїнів води та природи, щоб вони впоралися з лихом.

Однак сьогодні щось пішло не так. Замість того щоб перетворити ліс на стіну шаленого полум’я, усе, на що вистачало ватажка потвор розлому, — підпалити землю навколо себе. Кущі, які нещодавно загорілися, уже згасли. Як і стежка, якою цей монстр дістався до нас.

Невже це наслідок дії стовпів світла й темряви? Якщо так, то за шістдесят років маги зробили якісний стрибок у боротьбі з монстрами. Раніше такого точно не було. Та й сам вовк мав не такий небезпечний вигляд, як повинен був. Від нього йшла аура смерті, передчуття говорило, що будь-яка помилка коштуватиме мені життя, але навіть Таріс Зорен під час нашої першої зустрічі викликав у мене значно більше побоювань, ніж це чудовисько.

Я рушив у бік вовка, приготувавшись кинути один із двох списів. Особливо я на них не розраховував — вони були потрібні радше для відволікання уваги. Поки потвора зосередиться на зброї, її вб’є мій хаос. Такий план.

Ватажок потвор розлому все ж не витримав і кинувся вперед. Самотня ціль, та ще й із відкритим джерелом, була для нього надто привабливою, щоб спокійно сидіти на місці. Коли між нами залишалося кроків двадцять, я метнув перший спис. Вовк його навіть не помітив, просто відхилившись трохи вбік. Ось тільки чого потвора не очікувала, так це наступного «подарунка» від мене — там, куди вона стрибнула, її вже чекали кілька сірих хмаринок хаосу, які врізалися в лапи. Особливої шкоди атака не завдала — так, невеликий опік, але вовк підібгав лапи й завалився на бік.

Потвора розлому втратила рухливість буквально на кілька митей, але мені їх вистачило, щоб жбурнути їй у морду відразу десять «Дотиків хаосу». Я виклався на повну, ризикуючи перегріти джерело, але воно безперечно того вартувало — вовк червоного полум’я не встиг ухилитися від моїх сірих хмаринок. Усі вони влучили в ціль. Узагалі заклинання працює швидко, але спритні монстри здатні демонструвати дива еквілібристики, ухиляючись навіть від блискавок. Що їм якісь хмаринки, які до того ж мають обмежену швидкість?

Потвора завила, і в мене навіть мурашки пробігли спиною. У її голосі було стільки болю, люті й сили, що будь-яка позбавлена магії людина померла б від шоку тут і зараз. Навіть мені, власникові трьох каналів зв’язку джерела з розумом, поруч із монстром довелося непереливки. Я зручніше перехопив другий спис і, розігнавшись, загнав його в пащу вовкові розлому.

Шкуру потвори третього рангу важко пробити звичайною зброєю. Принаймні в моєму теперішньому фізичному стані зробити це неможливо. Тому я діяв максимально ефективно, заробивши кілька неприємних опіків — спис довелося проштовхнути на всю довжину, через що я наблизився до палаючої потвори. Імунітету до розломового вогню в мене не було, тож він із радістю залишив на моїх руках жахливі опіки навіть без дотику. Просто через те, що я підібрався надто близько.

Відскочивши, я стиснув зуби, щоб не закричати від болю. Лікувальна каша вже припинила діяти, тож потрібно було готувати нову — без сторонньої допомоги мій організм із такими опіками не впорається. Але й хвилюватися я не збирався — усі ресурси для гидких ліків у мене були. Ястін допоможе приготувати, якщо я сам не впораюся.

Тому не відволікаємося на дрібниці й уважно спостерігаємо за потворою. Точніше, за тим, як вона помирає — десяток «Дотиків хаосу» міг би й не спрацювати проти ватажка чудовиськ, але проковтнута гостра палиця надто відволікала увагу монстра. Потвора якийсь час смикалася, намагаючись виплюнути спис, а потім різко здригнулася й завалилася на землю. Вогонь на шкурі миттєво згас, наче його й не було. Мертві монстри не породжують розломового полум’я.

Відчуття небезпеки зникло — інших монстрів навколо нас не було. Та й бути не могло — ватажок ніколи не поліз би битися сам, доки живі його посіпаки. Ще раз подивившись на обгорілі долоні, я невдоволено зітхнув і поплентався до повозок.

— Усе скінчено! — прокричав я не своїм голосом і сам же здивувався. Вочевидь, горлу теж дісталося. Та й обличчя пекло. Не найкращий мій бій, але зараз це максимум, на який я був здатен. Поки мені доступний лише «Дотик хаосу», доведеться страждати.

— Пане Соло! — з-під повозки показалася голова Ястіна. Старий із дивовижною для своїх років спритністю вибрався назовні й підбіг до мене. — Ви обгоріли! Пане Соло, потрібен лікар!

— Потрібна лікувальна каша, — виправив я. — Приготуєш?

— Але ж я… — почав було Ястін, але замовк, побачивши мій погляд. — Так, пане! Обов’язково приготую! Ви лише кажіть мені, що робити!

Запитувати, як там інші, мені не хотілося. Усі сили йшли на те, щоб контролювати свій стан, блокуючи біль, який роздирав шкіру. Вовки червоного полум’я — неприємні супротивники для новачків. Багато хто помиляється, підпускаючи їх близько до себе, за що й платить власним життям. Розломовий вогонь здатен пройти навіть крізь добротний захист.

Повозки відсунули, і натовп людей обережно почав виходити назовні, боязко поглядаючи на тіла потвор, що валялися довкола. Підходити до них ніхто не хотів. Як, утім, і до нас із Ястіном — старий старався, перемішуючи інгредієнти, а я виконував роль опудала. Кому захочеться підходити до обгорілого мага, та ще й із дивним сірим волоссям? Раптом він висмокче життя, аби тільки вилікуватися?

— Готово! — просяяв Ястін, коли лікувальна каша в мисці набула звичного бордового кольору й почала трохи світитися, показуючи, що це не просто суміш якихось матеріалів, а результат алхімічних маніпуляцій.

Кашу довелося їсти руками. Не міг я дозволити, щоб Ястін мене годував, а тримати ложку в мене не виходило. Результат з’явився майже відразу — кірка з рук почала відпадати, оголюючи ніжну рожеву шкіру. Цього разу я не зупинявся й примудрився зжерти всю миску. Зараз не до гидливості.