Соло. Книга 1

— Проклятий клан Хаосу. — Ястін знову мене виправив. — Не можна називати його інакше, пане Соло. Так, зміни внесли через них. Імператор наказав видалити будь-які згадки про їхні колишні заслуги. Проклятий клан Хаосу існував — цього не змінити, але він був злом. Добре, що його не стало.

— Гаразд, повернімося до бойових стихій. — Я вирішив відійти від неприємної теми. Слухати про те, що клан, якому ти віддав усе своє життя, відтепер є проклятим, було неприємно. — Чому світло й темряву обділили?

— Тому що вони не можуть битися з потворами, пане Соло, — наче дитині почав пояснювати мені Ястін. — Світло й темрява лише підтримують, послаблюють, посилюють, але не знищують. Це роблять бойові стихії.

Оце новина! Дві стихії зовнішнього контуру, який вважався найсильнішим, опинилися загнаними в підпілля, як і хаос! Бойові заклинання світла чи темряви лякали навіть мене, а тут, виявляється, ці стихії вважаються підтримкою! Це дуже несподівано й викликає надто багато запитань. Невже кланів Світла й Темряви не було під час нападу на клан Хаосу, за що в майбутньому вони поплатилися ось таким «забуттям»? Цей момент неодмінно потрібно вивчити.

— Тримай. — Я простягнув Ястіну захисний амулет, знайдений серед обгорілих решток Леарана. — Знаєш, як цим користуватися?

— Пане, як можна⁈ — вигукнув Ястін і навіть відсахнувся. — Простолюдинам заборонено користуватися артефактами! Це закон Імперії!

— Дворецького це не дуже зупиняло, — усміхнувся я. — Тож забирай і ховай під одяг.

— Але як же ви? — нерішуче запитав старий. — Захисних артефактів більше немає!

— Мені поки не потрібно, — відповів я, почавши відчувати тривогу. Вона лише почала оформлюватися, на неї можна було навіть не звертати уваги, однак я не сумнівався, що з кожною хвилиною ця тривога посилюватиметься, доки не перетвориться на передчуття небезпеки. Таріс незабаром дістанеться населених місць і відразу відправить у наш бік воїнів. Потрібно йти.

— Простолюдини можуть користуватися зброєю? — про всяк випадок уточнив я, кивнувши на окрему купу, куди скинув усе залізяччя.

— Можуть, — зітхнув Ястін. — Особливо якщо вони з паном. Ось тільки… Не володію я нічим, пане Соло. У бойовому плані я непотрібний. Коли ти наглядач бібліотеки, не до тренувань. Книг багато, і вони такі цікаві. Потрібно читати, а не займатися своїм тілом.

— Тоді бери кілька ножів, — запропонував я. — На перший час тобі вистачить. Я ж візьму шпагу. Мордеку вона однаково вже не знадобиться.

— Ви й нею вмієте користуватися? — здивувався старий. — Пане Соло, мушу одразу попередити: коли дізнаються, що у вас є перепустка до академії, вас неодмінно викличуть на дуель, щоб її забрати. До академії зазвичай їдуть у супроводі доброго війська, яке має захищати свого пана. Якщо у вас буде шпага — нею й доведеться битися.

— Нічого страшного, — запевнив я. — Я володію шпагою. Перевір карету — раптом у ній є щось цінне. Час вирушати звідси.

Цінного в кареті нічого не виявилося — просто повозка для перевезення високородних панів. Відв’язавши від неї коней, я стягнув усі тіла всередину й підпалив — допоміг похідний набір, який я забрав у одного з убитих. Узагалі, попри те що багато речей були мені завеликі, я почувався значно впевненіше, переставши світити голим задом. Усе ж одяг багато важить для людини.

Спалахнуло добряче, але чекати, доки все прогорить, ми не стали. Передчуття майбутніх неприємностей поступово зростало. Залишатися на місці було не можна.

Старий пропонував осідлати коней і подорожувати верхи, але від такої чудової ідеї я відмовився. По-перше, звідси вела лише одна дорога, яку напевно перекриють люди Таріса. По-друге, варто було подумати про те, щоб використати коней, як у мене різко частішав пульс. Хаос чітко вказував, що робити цього не варто.

Тому я розпріг усіх коней і відпустив їх на волю. Пощастить — вийдуть до людей. Не пощастить — їх зжеруть місцеві потвори. Хоча в цьому лісі, як я зрозумів, жодних потвор немає. Рід Зорен винищив усіх, хто міг завадити їм користуватися розломом першого рангу.

За шістдесят років зорі не змінилися, тож я легко визначив, куди нам варто йти. Забравши списи, ми використовували їх як жердини, заглиблюючись у ліс. Відчуття небезпеки відразу почало зменшуватися, показуючи, що ми все робимо правильно.

Попри вік, Ястін рухався лісом досить упевнено. Часом мені навіть доводилося напружуватися, щоб його наздогнати. Ось що означає лікувальна каша з нутрощів потвори розлому! Лише діставшись величезного стовпа світла, який і далі асоціювався в мене зі смертю, ми вирішили зробити першу перерву.

Заодно я розпитав, що взагалі робить посеред лісу ця штука.

— Це захист від монстрів, — пояснив Ястін. — Є стовп світла, є стовп темряви. Поки стоїть такий стовп, усі монстри у великому радіусі будуть ослаблені, а розломи зупиняться у своєму розвитку. Навіть якщо десь з’явиться прокол другого рангу, він не почне зростати. Навколо стіни, що приховує прокляту область, такі стовпи стоять через кожні сто метрів, стримуючи потвор.

— Але це не надто допомагає, — зрозумів я.

— Завжди знайдеться монстр, якому байдуже на хитрощі людей, — сумно зітхнув Ястін. — І з кожним роком таких потвор стає дедалі більше. Другу стіну вже неодноразово проривали, але поки що вдавалося стримувати натиск чудовиськ. Що буде далі — незрозуміло. Тому активно будується третє кільце. Там стіни значно вищі, ніж у другому. Та й захищені вони будуть набагато краще.

Подробиць Ястін не знав — простолюдину їх не повідомляють. Зрозуміло було одне — людство почало програвати війну потворам розломів. Шістдесят років тому було знищено один із двадцяти відкритих розломів десятого рангу, тепер маги навіть не думають про те, щоб зробити щось подібне. Набагато простіше відгородитися стіною, сподіваючись, що вона допоможе.

Ні — не допоможе!

За своє довге життя, сповнене битв із цими чудовиськами, я зрозумів головне — вони вміють адаптуватися й пристосовуватися. Вони обзавелися товстою шкурою, навчилися блокувати стихії внутрішнього контуру, стали швидшими й небезпечнішими. Єдине, до чого потвори розломів поки не можуть пристосуватися, — це хаос. Тому що пристосуватися до хаосу неможливо. У ньому можна лише розчинитися.

— Прискорюємося! — наказав я, відчувши в роті нудотно-солодкий присмак. Мої загострені відчуття підказали, що десь попереду перебувають потвори розломів.