Страница 97 из 167
До його честі, Крістіан не засудив мене за невдячність. Він узагалі нічого не сказав.
Натомість він чекав, поки я закінчу, без осуду в його очах.
— Я б розлютилася, якби це сталося насправді, але це фантазія про іншу сім’ю, яка більше... як сім’я, я думаю. Менше конкуренції, більше емоційної підтримки, — я провела пальцем по краю кухля. — Іноді я думаю, чи були б ми з сестрою ближчими, якби мої батьки так сильно не нацьковували нас одне на одного. Вони не проводили з нами багато часу, бо були дуже зайняті роботою, а час, який вони проводили з нами, був зосереджений на тій дитині, якою вони могли похвалитися найбільше. Та, у якої були найкращі оцінки, найбільш вражаючі позакласні заняття і вступ до коледжу... Наталя і я були так зайняті, намагаючись затьмарити одна одну, коли росли, що ніколи не ладнали одна з одною.
Сумна посмішка торкнулася моїх губ.
— Тепер вона віце-президентка Світового банку, а я безробітна, тож... — я знизала плечима, намагаючись не уявляти собі ще десятки сімейних вечерь, на яких я сиджу від сорому, поки мої батьки хвалять мою сестру.
Це було б, навіть якщо мене запросять на майбутні обіди. Після сварки з ними я не була такою впевненою.
— У будь-якому разі, я ніколи не вписувалася у свою сім’ю, навіть коли працювала. Вони практичні. Я та, хто провів своє дитинство дивлячись у вікно, мріючи про моду і подорожі, замість того, щоб складати своє резюме із заходами, що сприяють вступу до коледжу. Коли мені було п’ятнадцять, я створила дошку оголошень для Парсонса, коледжу моєї мрії, і вкрила її фотографіями кампусу і надрукованим листом про зарахування.
Моя посмішка стала задумливою при згадці про моє оптимістичне підліткове «я».
— Це спрацювало. На останньому курсі я отримала справжній лист про зарахування, але мені довелося відхилити його, тому що мої батьки відмовилися платити за такий «непрактичний ступінь». Так я опинилась в Таєрі.
Я не пошкодувала. Якби я не відвідувала Тайєра, я б ніколи не зустріла Ейву, Бріджит і Джулс.
Проте, іноді я задавалася питанням, що б сталося, якби я пішла у Парсонс. Пропустила б я розділ свого життя в стилі DC Style? Можливо. Була б я вже дизайнеркою з кількома показами мод за плечима? Менш можливо, але ймовірно.
— Прийми це від людини, яка бачила, як багато конкурентів приходили і йшли за ці роки, — сказав Крістіан, вириваючи мене з моїх думок. — Ти не можеш виміряти свій успіх, ґрунтуючись на чиємусь прогресі. І я познайомився з твоєю родиною. Повір мені, краще тобі не вписуватися.
Я видала невеликий смішок.
— Можливо.
Мені було приємно викинути все це з голови і допомогло те, що ми із Крістіаном не були такими близькими, як я зі своїми подругами. Це зробило мене менш сором’язливою у тому, чим я ділилась.
Сон тягнув за краї моєї свідомості, але я не хотіла лягати спати, коли ми з Крістіаном нарешті розмовляли по-справжньому.
Зйомки в будь-якому разі не почнуться до завтрашнього пізнього ранку.
Усього на півгодини більше. Тоді я піду спати.
— Що щодо твоєї сім’ї? — я зробила ще ковток чаю. — Яка вона?
Крістіан ніколи не говорив про своїх батьків, і я не помітила жодної їхньої фотографії в його будинку.
— Мертва.
Чай пішов не в те горло. Я кілька разів кашлянула, поки Крістіан закінчував свою вечерю, наче він не викликав фурору з такою недбалістю, ніби хтось згадав, що їхня сім’я виїхала з міста на вихідні.
— Мені дуже шкода, — сказала я, щойно прийшов до тями. Я зморгнула сльози від нападу кашлю. — Я... Я не знала.
Це було нерозумно казати, бо я, звісно, не знала, інакше я б не питала, але я не могла придумати кращої відповіді.
Я припускала, що батьки Крістіана живуть в іншому місті та/або в нього з ними погані стосунки. Ніколи б не подумала, що він сирота.
— Це сталося, коли мені було тринадцять, тож не переживай за мене. Це було дуже давно, — попри його невимушений тон, його стиснута щелепа і напружені плечі говорили мені, що він не був таким спокійним, як прикидався.
Глибокий біль розцвів у моїх грудях. Тринадцять років було занадто рано, щоб втратити батьків. В будь-якому віці було занадто рано.
Я можу бути засмучена і розчарована своєю сім’єю, але якщо я втрачу когось із них, я буду спустошена.
— Вони були твоїми батьками. Немає часу оплакувати втрату сім’ї, — м’яко сказала я. Я похитнулася, потім запитала: — З ким ти жив після того, як вони...
— Моя тітка виховувала мене, поки не померла, коли я навчався в коледжі, — Крістіан відповів на моє незакінчене запитання. — Відтоді я був один.
Біль поширювався доти, доки кожна частина мене не затріпотіла від потреби втішити його.
Він не дуже добре відреагував би на обійми, але слова могли б бути такими ж, якщо не сильнішими.
— Не шкодуй мене, Стелло, — сухо сказав він. — Я віддаю перевагу самотності.
— Можливо, але є різниця між усамітненостю і самотністю, — першим була відсутність фізичної компанії, останнім була відсутність емоційної та міжособистісної підтримки.
Мені теж подобалося бути самотньою, але тільки в першому сенсі цього слова.
— Це нормально — сумувати, — м’яко додала я. — Обіцяю, що нікому не скажу.
Я не питала, як померли його батьки. Я могла сказати, що ми вже розширили межі його готовності поділитися й я не хотіла руйнувати крихку близькість моменту.
Крістіан подивився на мене з непомітним виразом обличчя.
— Я буду мати це на увазі, — нарешті сказав він, його голос був трохи грубішим, ніж зазвичай.
Я очікувала, що на цьому він закінчить розмову, але, на мій подив, він продовжив без моїх підказок.
— Мій батько був причиною того, чому я захопився комп’ютерами. Він був інженером-програмістом, а моя мама була шкільною адміністраторкою. У багатьох сенсах вони були типовою американською сім’єю середнього класу. Ми жили в гарному заміському будинку. Я грав у Молодшу лігу і щоп’ятниці ввечері ми замовляли піцу і грали в настільні ігри.
Я затамувала подих, настільки зачарована рідкісним поглядом на його дитинство, що боялася дихати, побоюючись, що це зруйнує чари.
— Єдине, що не вписувалося в цю картину, — сказав Крістіан, — це їхні стосунки. Мої батьки любили одне одного. Шалено. Глибоко. Більше, ніж будь-хто інший на планеті.
З усього, що я очікувала від нього, це навіть не потрапило в першу тисячу, але я проковтнула свої запитання і дозволила йому продовжити.