Страница 167 из 167
— Звичайно, я щасливий, мила. Як я можу бути не щасливим?
Мені потрібно було якнайшвидше знайти найкращого акушера в країні, а також переробити пентхаус (який наразі був максимально захищеним від дітей), відвести Стеллу до магазину за одягом для вагітних, замовити бебімун...
— Ну, ти щойно назвав дітей наших друзів маленькими жахами, тож... — у її голосі звучала дражлива нотка.
— Так, але наша дитина не буде такою.
Наша дитина ніколи б не зробила з моїм волоссям те, що Алекс зробив із його.
Стелла скоса подивилася на мене.
— Хоч би як мені хотілося вірити, що наша дитина буде першою дитиною у світі, яка не кричить і не плаче, є шанс, що цього не станеться. Я хочу, щоб ти був готовим.
— Мені все одно. Вони могли б кричати і плакати скільки завгодно, і все одно були б такими ж, як їхня мати, — я торкнувся її губ своїми. — Ідеальним або ідеальною.
Легке тремтіння задоволення пробігло її тілом.
— Я була права багато років тому, — пробурмотіла вона. — Ти, Крістіане Гарпер, у душі м’якотілий.
— Тільки для тебе, метелику, — я тихо розсміявся.
Я знову поцілував дружину і дозволив її теплу огорнути мене, поки сміх наших друзів долинав із вітальні.
Сцена була такою паскудною і затишною, що колишній я, до-Стелли, в принципі зненавидів би її. Але в цьому була різниця між минулим і теперішнім.
Колись я не вірив у кохання.
Тепер я розумію, що кохання було останнім відсутнім шматочком пазла мого життя.
З ним я, нарешті, був цілий.
КІНЕЦЬ