Страница 166 из 167
Жоден із дітей, схоже, не був вражений його звинуваченням.
— Тато виграв! — наполягала Софія.
— Правильно, сонечко, — Алекс кинув самовдоволений погляд у бік Джоша, перш ніж обійняти її й поцілувати в щоку. Вона хихикнула від задоволення. — Твій дядько Джош - закоренілий невдаха.
Її брат-близнюк Ніко відкинувся навпочіпки і почав бити по дошці крихітними кулачками.
— Дядько невдаха! Тато переможець!
Шматочки «Монополії» розліталися від сили його ударів.
Я мовчки вилаявся, коли один із них влучив мені у вино. Я нізащо не став би пити залишок, якби він був зіпсований брудною грою. Тим часом Джош грайливо схопив Ніко, який завищав від сміху, коли той почав його лоскотати.
— Не можу повірити, що ти зрадив мене ось так, приятелю, — проричав Джош, його голос хрипів від задоволення. — Ми повинні бути командою.
Поруч із ними донька Бріджит і Різа спостерігала за їхнім хуліганством зі спантеличеним виразом обличчя, яке було занадто зрілим для її років.
Маленька Камілла фон Ашеберг зі світлим волоссям і сірими очима була мініатюрним клоном своїх батьків. Вона також мала напрочуд царствений вигляд для дворічної дитини у своїй блакитній сукні та відповідному банті для волосся.
Її брови насупилася, коли Джош і Ніко випадково перекинули склянку з водою.
— Татку, — вона смикнула батька за рукав і вказала на склянку.
Я міг би заприсягтися, що почув ноту несхвалення.
— Не турбуйся про це, люба, — Різ зітхнув. — Таке буає щороку.
— Ніколи не думав, що скажу це, але дитина Різа — єдина, хто втілює собою маленький жах, — пробурмотів я Стеллі. Принаймні, у Камілли вистачило пристойності сидіти спокійно.
Я з жахом дивився, як Софія грається з волоссям Алекса.
— Татко! Коси! — вона закрутила пасма в щось, що жодним чином не нагадувало косу. — Дивіться!
— Вони мають чудовий вигляд, — поблажливо сказав він, поки вона продовжувала смикати його ідеально укладене волосся.
Я був переконаний, що самозванець помінявся тілами із зазвичай крижаним Алексом того дня, коли він став батьком. Це не мало сенсу.
— Близнюки чарівні й ти це знаєш, — Стелла розсміялася.
— Я не знаю такого, — сказав я, хоча, що стосується дітей, Софія і Ніко були досить милими.
Я озирнувся на Різа.
— Я думав, що бачити, як тебе трахає одна дівчина, було погано, — протягнув я, доки він і Бріджит воркували над Каміллою, яка тепер хихикала. — Але дві — ще гірше.
Тепер, коли гра закінчилася, інша частина групи перервалася, щоб зайнятися своїми справами до вечері. Джош усе ще намагався (і безуспішно) змусити Ніко сказати, що дядько Джош — переможець. Ейва фотографувала Алекса і Софію, яка перелізла через її батька, наче він був гімнастичним тренажером. Стелла сіла поруч зі мною, із задоволенням спостерігаючи за нашою розмовою. Вона звикла до моєї дивної дружби з Різом. Одного разу вона спробувала назвати це бромансом, але я тут же заткнувся.
Абсолютно, блять, ні. Я не був хлопцем із броманської сім’ї, як і Різ, якого, схоже, не збентежив мій останній коментар.
— Ти говориш багато нісенітниці для того, хто одного разу вже їв слова, — поправився він, коли Бріджит кинула на нього застережливий погляд.
— Давай, люба. Ходімо подивімося на красиві квіти, поки твій батько поговорить із дядьком Крістіаном, — вона підхопила Каміллу і повела її в сад, безсумнівно, побоюючись, що ми будь-якої секунди скотимося до ненормативної лексики.
— Я теж відійду, — швидко сказала Стелла. — Я збираюся випити трохи води.
Я почекав, поки вона піде, перш ніж вигнути брову, дивлячись на Різа.
— Поняття не маю, про що ти говориш.
— Звісно ні, містере Я-не-вірю-в-кохання.
Загострення спалахнуло в моїх грудях.
— Ти все ще говориш про це? Уже пройшло п’ять... — я понизив голос, щоб Софія і Ніко не почули. — П’ять чортових років
— О, я сваритиму тебе за це все життя, тож звикай, — сказав Різ. — А коли в тебе будуть діти, ти знову їстимеш свої слова, — він відкинувся назад і схрестив руки за головою із самовдоволеною посмішкою. — Хороший послужний список цієї події.
Я терпіти не міг його дупу.
Перш ніж я встиг відповісти, з кухні висунулася Стелла.
— Крістіане? Ти можеш прийти сюди? Мені потрібна твоя допомога в дечому.
— Секунду, — я встав і холодно подивився на Різа, що сміявся. — Поки я допомагаю дружині, думай про те, коли Камілла виросте і почне зустрічатися з хлопцями, — сказав я, стираючи усмішку з його обличчя. — Веселись.
Задоволення наповнило мене, коли я почув його низьке гарчання. Коли я увійшов на кухню, я виявив, що Стелла випила, мабуть, п’яту склянку води за ніч.
— Ти впевнена, що не хочеш вина? — вона не дуже любила пити, але зазвичай випивала склянку або дві. — Це чудовий вінтаж.
— Так, я впевнена, — вона поставила склянку і подивилася на мене з дивним нервовим виразом. — Зараз мені не можна пити алкоголь.
Вона сказала це з таким тоном, наче я мав знати, що це означає. Яке значення має те, що вона не пила алкоголь? Звичайно, було трохи дивно, що вона...
«Я не можу пити алкоголь просто зараз».
Я переграв її слова.
Не можу. Не
не хочу.
Вона не могла пити алкоголь, що, ймовірно, означало... Мій пульс сповільнився до одного довгого недовірливого удару.
— Я не хотіла говорити тобі при інших, але я також не могла більше чекати, — голос Стелли знизився. — Крістіане, я вагітна.
— Ти вагітна, — повторив я.
Слова луною відгукнулися в моїй голові, занадто позолочені від потрясіння, щоб повністю зануритися в них. Стелла кивнула, її обличчя сяяло від збудження і нервозності рівною мірою.
Вагітна. Немовля. Наш малюк.
Дихання вилетіло з моїх легень одним махом.
Я скоротив відстань між нами двома довгими кроками і люто поцілував її, моє серце забилося так сильно, що утворився синяк.
Забудьте усі немилосердні думки, які в мене були про дітей.
Ми збиралися стати батьками. Я збирався стати батьком і хотів побачити, як Стелла розквітає разом із нашою дитиною. Можливо, маленький хлопчик із кучерями і коричневою шкірою. Або маленька дівчинка із зеленими очима матері та милою усмішкою.
Шалений захист стиснув мої груди.Дитина ще навіть не народилася, а я вже хотів охороняти її ціною свого життя.
Хлопчик чи дівчинка, не важливо. Усе, що мало значення, це те, що вони були нашими.
— Чи означає це, що ти щасливий? — з надією запитала Стелла, коли ми розійшлися.
Мій сміх був грубим від емоцій.