Спотворена брехня

24. СТЕЛЛА

Для протоколу: я не ревнувала до жінок, яких Крістіан бачив минулої ночі. Я просто турбувалася про те, що його не було кілька годин, оскільки він був моїм хлопцем — ну, фальшивим хлопцем, — і якщо з ним щось трапиться, у мене буде багато головного болю.

Це все.

Моя шкіра поколювала від усвідомлення, поки ми чекали, коли Джош або Джулс відчинять двері.

Це було їхнє запізніле новосілля й Крістіан дістав запрошення, оскільки Різ і Бріджит були в місті й на вечірку, і на якийсь дипломатичний захід. Щось про бажання побачити Різа і неможливість зустрітися з ним окремо.

Я планувала уникати Крістіана, доки не розберуся зі своїми заплутаними почуттями до нього, але тепер мені довелося провести з ним цілий день, доки його зізнання і попередження лунали в моїй голові, як заїла платівка.

«Я ніколи нікого не хотів більше, і я ніколи не ненавидів себе за це так сильно».

«Іди у свою кімнату, Стелло. І замкни двері».

Моя уява не могла чинити опір фантазіям про те, що трапилося б, якби я не пішла після його попередження... або якби я не замкнула двері, як він велів мені.

Грубі руки. Поцілунки зі смаком віскі. Кроки в темряві.

Жар струмував униз по моєму тілу і накопичувався між стегнами. Я притиснула до себе подарунок на новосілля й моє дихання почастішало.

Незважаючи на мою любов до кристалів, таро і всього містичного, я не вірила у магію. У всякому разі, не в дусі заклинань і мітел. Але в той момент я була впевнена, що Крістіан може проникнути в мій розум і вибрати всі брудні, порочні фантазії, які в мене були про нього.

Його погляд пропалив дірку в моїй щоці, коли свіжий квітневий полудень перетворився на піч. Сонце безжально проклало шлях по моїй оголеній шкірі й сповільнило серцебиття, а тиша стиснула стиснуті руки навколо мого горла.

Я могла б задихнутися просто на ґанку, якби Джулс не відчинила вхідні двері й не врятувала мене.

— Стелло! Крістіане! Я думала, що чула вас, друзі, — пробурмотіла вона. — Я так рада, що ви змогли прийти!

Напруга спала, відводячи погляд Крістіана від мене і послаблюючи мотузку, яка тримала мене у вертикальному положенні, доки я не притулилася до подарункового набору свічок у коробці з сумішшю полегшення і розчарування.

— Ми б нізащо не пропустили цього, — я сунула їй коробку, сподіваючись, що вона не помітить мого занепокоєння. Щойно Джулс відчула запах пліток, вона б погналася за ним, як собака за кісткою. — Це тобі. З новосіллям.

Її очі загорілися. Вона жила подарунками. Одного разу вона сказала мені, що це ганьба, що Санта не справжній, бо хоч би який він був старий, вона б його трахнула, якби це означало, що вона прокидатиметься щоранку з новим подарунком.

Звісно, це було після трьох гоголь-моголів на свята, але все ж таки. Розум Джулс Емброуз працював дивовижним чином.

— Дякую! Заходьте, заходьте. Усі вже у вітальні, — однією рукою вона взяла подарунок, а іншою ширше відчинила двері. — Просто зніміть взуття і залиште його біля дверей. Особисто мене це не хвилює, але Джош сходить з розуму від цього, — вона закотила очі в добродушному роздратуванні.

— Це тому, що я не хочу, щоб люди розносили міський бруд і сажу на нашій підлозі, ви, безбожники, — Джош підійшов до неї ззаду і поцілував у щоку, перш ніж привітати нас посмішкою з ямочками.

— Привіт, друзі. Ласкаво просимо в нашу скромну обитель, — він драматично обвів рукою двоповерховий таунхаус.

Я бувала тут раніше, тож мені були знайомі паркетна підлога й чарівно непоєднуваний декор — пухнасті рожеві килимки Джулс поруч із чорними шкіряними меблями Джоша, її червоні подушки у формі губ, які контрастували з огидними картинами, розкиданими по стінах.

Джош був приємним оку, але його смак у мистецтві був у кращому разі сумнівним.

— Красиве мистецтво, — протягнув Крістіан.

— Дякую, — інший чоловік просяяв. — Я сам вибрав.

— Я так і подумав.

Я кинула на Крістіана швидкий погляд, але вираз його обличчя був безпристрасним.

— Я не безбожниця, — Джулс усе ще не могла зрозуміти, як її назвав Джош. — Що стосується кіптяви та бруду, то для цього й потрібне прибирання.

— Ага? А хто прибирає? — запитав він, коли ми йшли у вітальню. Його худорляве тіло легко рухалося навколо лиж, безладно притулених до відчинених дверцят комори в передпокої, і порожньої коробки для випічки, що наполовину зісковзувала з бічного столика.

Він був лікарем швидкої допомоги в Університетській лікарні Тайєра, але з його скуйовдженим темним волоссям, засмаглою шкірою і гострими, як бритва, вилицями він міг би зіграти одного з них і на телебаченні.

— Я, — манірно відповілп Джулс. — Коли в мене є час.

— Минулого разу, коли у тебе був час, ти витратила його на догляд за обличчям вдома.

— Моя шкіра потребує догляду. Бути юристкою — це стрес, — вона перекинула волосся через плече. — Можу я нагадати тобі, що востаннє, коли в тебе був час, ти витратив його на те, щоб Алекс надер тобі дупу за шахами?

— Мені не надерли дупу. Я отримував уявлення про місцевість. З’ясування його слабкостей, — Джош насупився.

— Так-так, дитинко. Усе гаразд. Я все ще люблю тебе, навіть незважаючи на те, що ти погано знаєшся на стратегії, — Джулс заспокійливо погладила його по руці.

Я проковтнула сміх від їхніх суперечок. Деякі речі ніколи не змінювалися.

Ми увійшли у вітальню, де інші гості розтягнулися на двох шкіряних диванах.

— Стелла! Я так рада тебе бачити! — Бріджит підхопилася й обійняла мене, щойно побачила.

— Я теж, — я міцно стиснула її. Для решти світу вона була королевою, але для мене вона завжди була дівчиною, з якою я запевно дивилася «Холостяка» і не спала допізна, п’яно обговорюючи з нею філософію життя, коли ми вчилися в коледжі. — Як до тебе ставиться королівське життя? Обезголовили кого-небудь останнім часом? — дражнила я.

— На жаль, ні, хоча в мене була спокуса засудити міністра внутрішніх справ до гільйотини. Різ відрадив мене від цього, — вона перебільшено зітхнула.

Вона кинула грайливий погляд на свого чоловіка, чия м’язиста статура шести футів п’яти дюймів (196см) робила диван, на якому він сидів, схожим на лялькові меблі.

— Наполовину я, наполовину той факт, що ніхто більше не використовує гільйотини, — веселощі пом’якшили його загартовані в боях сірі очі.

— Я могла б повернути їх. Я королева. Буде те, що я скажу, — Бріджит опустилася на сидіння поруч із ним із царською гордовитістю, хоча обличчя її світилося пустощами.

Усмішка розколола його обличчя.