Страница 79 из 167
— Ми підписали контракт, але кордони розмилися відтоді, як я переїхала. Настав час повернутися до початкових умов нашої угоди. Ми разом тільки на публіці, з взаємовигідних причин, і ми сусіди по будинку, поки не знайдемо мого переслідувача і не посадимо його за ґрати. Це все, що ми є. Ні більше, ні менше.
Слова складалися, як цеглини, у стіну, яку я будувала між ним і моїм заблукалим серцем.
Тік. Тік. Тік.
Тільки моє переривчасте дихання переривало болісно повільний плин часу.
Мої ноги не зрушили ні на дюйм відтоді, як Крістіан повернувся додому, але груди здіймалися так, ніби я щойно вилізла на Еверест.
— Ні більше, ні менше, — його ліниве повторення моїх слів викликало мурашки по моїй спині.
Моє горло було занадто тугим, щоб пропустити достатню кількість повітря. Усе навколо нас гуділо безперервним небезпечним гулом, як застереження перед бурею.
Він зробив крок до мене. Я інстинктивно зробила крок назад, і ще, і ще, і ще, доки мій поперек не вдарився об диван, а моє серце не забилося так сильно, що утворився синець.
— Це ми, Стелло? Сусіди по будинку, які зустрічаються з взаємовигідних причин? — запитання було оксамитово-м’яким, але його очі блищали, як лезо щойно заточеного ножа.
Долоні Крістіана занурилися в подушки по обидва боки від мене, ефективно утримуючи мене в клітці.
Мені знадобилася вся моя сила волі, щоб не стиснутися в собі, тому я не доторкнулася до нього. Один дотик, і я б згоріла у вогні. Я була в цьому впевнена.
Але я відмовилася доставити йому задоволення сховатися, тому я підняла підборіддя і постаралася не думати про лічені дюйми, які відділяють моє тіло від його.
— Це все, чим ми маємо бути.
— Я не питав тебе, ким ми маємо бути. Я запитав тебе, хто ми.
— Ти ніколи не відповідаєш на мої запитання, — зухвало сказала я. — Чому я маю відповідати на твоє?
Гул посилився, нахлинувши на нас, як приливна хвиля на берег. Очі Крістіана потемніли, поки зіниці майже не затуляли розплавлене золото його райдужної оболонки.
—Ттвої запитання, — жорстокий розріз його посмішки ввів лід у мої жили, і я раптом пошкодувала, що взагалі про щось його запитала. — Хочеш знати, чому, Стелло? Чому я дав тобі годинник, чому я переселив тебе до свого дому, до свого притулку, коли я жив сам понад десять років і планував жити так до кінця свого життя?
Кожне слово наповнювало мою кров адреналіном, поки я не потонула в ньому. У ньому. У цей дикий вир, у який я затягнув нас, не бачачи шляху до відступу.
— Це тому, що ти не дивилась мені в очі з Нью-Йорка. Тому що ти — все, про що я можу думати, де б я не був і з ким би не був, і думка про те, що ти боїшся або засмучуєшся, викликає в мене бажання зрівняти це місто з землею, — м’яка, майже відчайдушна злість прозвучала в його голосі. — Я ніколи не хотів когось більше і я ніколи не ненавидів себе за це так сильно.
Вихор затягував мене глибше, занурюючи у хвилі тисяч різних емоцій. Будь-які слова, які я могла б сказати, були занадто заплутані в моїх грудях, щоб вирватися.
— Ось, чорт забирай, чому, — гірка усмішка ковзнула по несамовитому обличчю.
У прохолодному подиху повітря Крістіан зник.
Двері зачинилися за ним, і я впала на диван, годинник звисав з моїх пальців, а руїни світу, яким я його знала, лежали біля моїх ніг.