Страница 7 из 167
Крижаний порив вітру вибрав саме цей момент, щоб промайнути повз. Він скинув з моєї голови капюшон мого пальта і встромився крізь шари одягу в мої кістки, викликавши вибух мимовільного тремтіння.
Я обливалася потом у студії, але тепер мені було так холодно, що навіть спогад про тепло забарвився синявою.
— Так, має, — Крістіан нарешті заговорив, його тон і вираз обличчя були непроникні.
— Чудово, — слово прорвалося крізь мої стукітливі зуби. — Тоді ви...
М’яке клацання дверей, що відчиняються, перервало мене.
— Сідай у машину, Стелло.
Я сіла в машину.
Я сказала собі, що це через те, що температура якимось чином упала на двадцять градусів за п’ять хвилин, але я знала, що це брехня.
Це був звук мого імені в цьому голосі, виголошеному з такою спокійною владністю, що моє тіло підкорилося, перш ніж я встигла заперечити.
Для людини, яку я ледь знала, він мав наді мною більше влади, ніж будь-хто інший.
Крістіан від’їхав від тротуару і повернув ручку на приладовій панелі. Через секунду з вентиляційних отворів вирвався жар і зігрів мою холодну шкіру.
У машині пахло дорогою шкірою та дорогими спеціями, і вона була страхітливо чистою. Ні обгорток, ні напівпорожніх кавових чашок, ні навіть пилинки.
Я глибше занурилася у своє місце і подивилася на чоловіка поруч зі мною.
— Ви завжди добиваєтесь свого, чи не так? — легковажно запитала я, намагаючись розсіяти незрозумілу напругу, що охопила повітря.
Він кинув швидкий погляд у мій бік, перш ніж знову зосередитися на дорозі.
— Не завжди.
Замість того, щоб розчинитися, напруга згустилася і розтеклася по моїх венах. Гарячий і неспокійний, як тліюче вугілля, що чекає ковтка кисню, щоб роздмухати його.
Місію провалено.
Я повернула голову і втупилася в лобове скло, надто захоплена подіями дня, щоб продовжувати розмову.
Нерви, що підіймалися вгору по моїх грудях і в горло, не допомогли.
Я мала бути холоднокровною, спокійною, тою, хто бачила промінь надії в кожній хмарині й залишалася такою в будь-якій ситуації. Це був образ, який я створювала більшу частину свого життя, бо саме цього від мене очікували як від Алонсо.
Алонсо не страждали від нападів паніки і не проводили ночі, турбуючись про кожну дрібницю, яка може піти не так наступного дня.
Алонсо не шукали терапевта і не виносили свою брудну білизну на обговорення.
Алонсо мали бути ідеальними.
Я накрутила намисто на палець, поки воно не перекрило кровообіг.
Мої батьки, ймовірно, полюбили б Крістіана. На папері він був таким же досконалим, як і вони.
Багатий. Гарна зовнішність. Вихований.
Мене це обурювало майже так само, як обурювало те, як він домінував над простором навколо нас, його присутність проникала в кожен куточок і шпарину, доки це не стало єдиним, на чому я могла зосередитися.
Я спрямувала погляд на дорогу попереду, але мої легені були наповнені запахом його одеколону, а моя шкіра гула від усвідомлення того, як його м’язи напружувалися при кожному повороті керма.
Я не повинна була сідати в машину.
Крім тепла, єдиним плюсом було те, що я швидше доберуся додому, прийму душ і ляжу спати. Я не могла дочекатися…
— Рослини почуваються добре.
Заява була кинута так недбало і несподівано, що мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що: 1) хтось порушив мовчання і 2) що цей «хтось» насправді був Крістіаном, а не плодом моєї уяви.
— Пробачте?
— Рослини в моїй квартирі, — він зупинився на червоне світло. — У них усе добре.
Що це... ох.
Прийшло розуміння, за яким послідував крихітний спалах гордості.
— Я рада, — я обережно посміхнулася йому тепер, коли розмова перейшла на безпечну, нейтральну територію. — Їм просто потрібно трохи любові й уваги, щоб цвісти.
— І вода.
Я моргнула у відповідь на його очевидну, незворушну заяву:
І вода.
Слова повисли між нами на мить, перш ніж сміх вирвався з мого горла, а рот Крістіана зігнувся у крихітній усмішці.
Повітря нарешті стало світлішим, і вузол у моїх грудях трохи ослаб.
Коли загорілося зелене світло, потужний рокіт двигуна майже заглушив його наступні слова:
— У тебе чарівний дотик.
Мої щоки спалахнули, але я лише знизала плечима:
— Мені подобаються рослини.
— Значить ти — ідеальна людина для цієї роботи.
Його рослини перебували на системі життєзабезпечення, коли я взяла на себе турботу про них в обмін на збереження моєї поточної орендної плати.
Після того, як моя подруга і колишня сусідка по кімнаті Джулс минулого місяця поїхала жити зі своїм бойфрендом, у мене був вибір: або знайти іншу сусідку по кімнаті, або переїхати з Міражу, оскільки я не могла дозволити собі покрити обидві частини нашої орендної плати. Я прив’язалася до Міражу, але воліла б знизити рейтинг свого будинку, ніж жити з незнайомицею. Моя тривога не витримала б цього.
Крістіан уже знизив для нас місячну орендну плату, коли ми вперше оглянули квартиру, і згадав, що звичайна ціна виходить за рамки нашого бюджету, тому я була шокована, коли він запропонував нашу поточну угоду після того, як я згадала про можливість з’їхати.
Це було трохи підозріло, але він дружив з іншим моїм другом, чоловіком Бріджит, що полегшувало прийняття його пропозиції. Я доглядала за його рослинами п’ять тижнів, і нічого страшного не сталося. Я навіть не бачила його, коли піднімалася нагору. Я просто заходила, поливала рослини і уходила.
— Як ви дізналися, що я можу це зробити? — він міг би запропонувати будь-яку кількість завдань — виконувати доручення, прати, прибирати в будинку (хоча в нього вже була хатня робітниця на повну ставку). Варіант з квітами був дивно специфічним.
— Я не знав, — байдужість і нитка чогось непомітного вилися в його голосі. — Це був щасливий збіг обставин.
— Ви не схожий на людину, яка вірить у збіги.
Відсутність сентиментальності у Крістіана проглядалася в усьому, що він робив і носив — у різких лініях його костюма, у спокійній точності його слів, у холодній відстороненості його погляду.
Це були риси того, хто поклонявся логіці, силі та холодному жорсткому прагматизму. Не щось настільки туманне, як збіг.
Чомусь Крістіану це здалося кумедним.
— Я вірю в це більше, ніж ти думаєш.
Інтрига розгорілася в його самозакоханому тоні.