Страница 51 из 167
14. СТЕЛЛА
25 березня
Минув місяць після моєї вечері з Delamonte, і я не чула від них ні звуку про вибір посла бренду. Брейді запевняє мене, що вони скоро виберуть, але він говорив це вже кілька тижнів. На даний момент я переконана, що не зрозуміла.
З іншого боку, у мене все ще є підписники, і минулого тижня я уклала дві нові угоди з брендом. Вони не платять стільки, скільки заплатив би Delamonte, але кожна дрібниця має значення. Крім того, у мене майже 930 тисяч підписників, що дико і трохи пригнічує. Виявляється, все, що мені потрібно було зробити, це змусити бойфренда бути цікавішим [зітхання].
До речі про це... Днями я опублікувала ще одне фото Крістіана. Те саме, яке я сфотографувала, коли він говорив по телефону (він досі не оговтався від програшу єдинорогу в моєму опитуванні. Я сказала йому, що він виграв би, якби показав своє обличчя, що пройшло так само добре, як і очікувалось). Не найбільш творча моя робота, але я все ще нервую через те, що мій переслідувач побачив нас разом і сфотографував.
Я знаю, що Крістіан сказав, що нам потрібно його виманити, що має сенс. І я довіряю йому, щоб захистити мене. Я дала йому старі листи сталкера, і його команда... робить те, що роблять охоронці з моторошними анонімними записами.
Проте, у мене погане передчуття, що все може піти не так ДУЖЕ швидко.
Я не хочу, щоб ситуація зі сталкером керувала моїм життям, і НЕ ДОЗВОЛЮ.
Але... я збираюся залишитися у своїй квартирі і працювати над своїм блогом, поки не отримаю новини від Крістіана. Про всяк випадок.
Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
Щоденна подяка:
~доставка їжі/продуктів;
~милий домашній одяг;
~безпека будівлі.
***
— Одягайся. Ми їдемо за годину.
Я втупилася на Крістіана, який стояв у дверях у накрохмаленій чорній сорочці й темних джинсах. Я вперше бачила його в чомусь іншому, крім костюма, і ефект був настільки ж руйнівним, але зовсім по-іншому.
— Пробач? — я намагалася не дивитися на те, як сорочка облягала його широкі плечі й м’язисті руки.
— Ми їдемо через годину, — повторив він. — Мені потрібно відвідати відкриття художньої галереї. Дрес-код — повсякденне вбрання. Вважаю, у тебе є відповідне вбрання.
Я була одягнена в укорочену толстовку і шорти. Шанси на те, що хто-небудь витягне мене з квартири, коли я вже переодяглася в піжаму, були близькі до нуля.
— Цього не було в нашому календарі й я зайнята, — я тримала руку на дверній ручці, не даючи йому увійти.
Він не міг просто з’явитися і вимагати, щоб я пішла кудись із ним в останню хвилину. Мені потрібен був час, щоб подумки підготуватися до прогулянок, які передбачають активне спілкування з незнайомцями.
Крістіан із сумнівом подивився на мене.
— Так, ти виглядаєш буквально заваленою... — його погляд ковзнув по моєму плечу, і моя шкіра потеплішала, коли я згадала, що він там знайшов. Пінта Ben & Jerry’s, фільм «Диявол носить Prada» на екрані та залишки салату на винос. — Тиранія молочних продуктів і модних журналів. Уже сумуєш за своєю старою роботою?
— Я дивлюся його через вбрання, — я стиснула дверну ручку для сили. — Вибач, але наступного разу, коли ти захочеш, щоб я супроводжувала тебе на якийсь захід, попередь мене більш ніж за годину.
Крістіана, схоже, не збентежила моя різка пропозиція.
— Я дізнався, що Річард Уайатт буде на відкритті тільки тридцять хвилин тому.
Уайатт. Клієнт, якого він сподівався підписати на зборі коштів.
— Я думала, ви вже закрили угоду.
— На дев’яносто відсотків. У нього виникли питання після перегляду контракту, і я хотів би обговорити їх особисто сьогодні ввечері, — його брови схвально насупилися. — Коли ти востаннє виходила зі своєї квартири? Ти в’янеш.
Мій рот прочинився від шоку від крайньої грубості його коментаря.
— Я не в’яну. Я просто... у сплячці.
Слово «в’янути» використовувалося для опису вмираючих рослин, а не здорової людини. Мене ніколи ще так не ображали, хоча він не був повністю не правий.
За останній тиждень я виходила зі своєї квартири тільки один раз, та й то, щоб перевірити рослини Крістіана. Ми залагодили нашу суперечку в його кабінеті минулого тижня, і я повернула собі і ключі від його будинку, і свої обов’язки з поливу.
Я харчувалася коктейлями і доставкою їжі, що не було добре ні для мого гаманця, ні для талії, а моя шкіра жадала природного сонячного тепла.
Але щоразу, коли я намагалася вийти на вулицю, мій розум повертався до записки і всіх місць, де мій переслідувач міг дістатися до мене.
Я вичерпала прилив хоробрості, який отримала вранці після того, як знайшла записку, і гадки не мала, як його заповнити.
— Називай це як хочеш. Результат той самий, — сказав Крістіан, явно не вражений моїм евфемізмом. — П’ятдесят хвилин на збори.
— Я не збираюся.
— Сорок дев’ять хвилин і п’ятдесят сім секунд.
— Нічого не змінилося за останні три секунди. Я. Не. Збираюся.
— Це була наша угода, — його холодний голос послав хвилю обурення вниз по моїй шиї. — Ти супроводжуєш мене на заходах; я позую на твоїх фотографіях і виступаю в ролі твого хлопця. Ти ж не хочеш збити темп, коли все йде так добре, чи не так?
Він мав рацію, але це не означало, що я цінувала те, що Крістіан говорив мені, що робити.
— Ти мене
шантажуєш
?
Уся його посмішка була лінивою чарівністю і веселощами.
— Не шантажую. Переконую.
Тепер йому подобалися евфемізми.
— Те саме і в твоєму світі.
— Ти вчишся, — Крістіан постукав по циферблату годинника. — Сорок чотири хвилини.
Наші очі зіткнулися в битві непокори проти байдужості.
У мене не було жодного бажання залишати свою квартиру. Я могла б прожити тут усе життя і бути щасливою. Це було безпечно, тихо і повністю обладнано фільмами, морозивом та інтернетом. Чого ще може бажати дівчина?
—
Людська компанія. Сонячне світло. Життя,
— прошепотів голос.
Я стиснула зуби. Замовкни.
Змусь мене. Я практично могла бачити безтілесний голос, що висунув язик.
Сперечаюся сама із собою і говорю як п’ятикласниця. Це мав бути новий мінімум.
— Сорок дві хвилини, Стелло, — очі Крістіана мерехтіли м’яким світлом небезпеки, що насувається. — Мені потрібно закрити ділову угоду, тому, якщо ти наполягаєш на тому, щоб замкнутися, як перелякана відлюдниця, скажи мені зараз, щоб я міг розірвати нашу угоду.
Перелякана відлюдниця.
Слова ковзнули по моєму хребту, як насмішка.