Страница 41 из 167
Я пошкандибала до найближчого укриття — приставного столика, втиснутого між диваном і кондиціонером. Примарне дихання мого переслідувача торкнулося моєї шиї, коли я заповзла під стіл.
Я відчувала його позаду себе, злісну присутність, чиї крижані пальці вчепилися в мою сорочку і витиснули кисень із моїх легенів.
Підлога нахилилася, і моя голова вдарилася об одну з ніжок столу, коли я спробувала зануритися якомога глибше в темряву.
Біль був лише шепотом відчуття порівняно з мурашками по шкірі.
Знову дзвінок у двері, потім стукіт.
— Стелло!
Я не могла розібрати, кому належить голос. Я навіть не знала, чи це правда.
Я просто хотіла, щоб це пішло.
Я підтягнула коліна до грудей і обхопила їх руками. Кондиціонер був вимкнений, але я не могла перестати трястися.
Я не була готова померти. Я ледь жила.
Стукіт тривав, стаючи дедалі голоснішим і частішим, поки, нарешті, не припинився. Настала пауза, після чого в дверях повернувся ключ.
Кроки луною віддавалися від дерев’яної підлоги, але вони зупинилися, коли моє горло перехопило схлипом.
За кілька секунд переді мною зупинилася пара чорних шкіряних лоферів.
Я заплющила очі й забилася глибше в кут, доки моя спина не вперлася в стіну.
Будь ласка-будь ласка-будь ласка...
— Стелло.
У мене в сумці був електрошокер. Чому я не схопила свій електрошокер? Я тримала тільки лист, який кинула на підлогу поруч із собою. Як зброя він був марний, якщо тільки я не збиралась зарізати порушника папером до смерті.
Дурна, непотрібна, розчаровуюча...
Сльози горіли за моїми закритими повіками.
Чи буде моя родина хвилюватися, якщо я помру? Спочатку їм може бути сумно, але врешті-решт вони відчують полегшення, що найбільше розчарування сім’ї пішло. Вони навіть не хотіли мене. Я була нещасним випадком, порушенням їхнього давнього плану мати лише одну дитину.
Якщо я помру, вони, нарешті, зможуть повернути свій план у потрібне русло. Якщо я...
Чиясь рука схопила мене за підборіддя і підняла.
— Стелло, подивися на мене.
Я не хотіла. Я хотіла назавжди залишитися у своєму колодязі заперечення.
Якщо я не бачу монстра, значить, його не існує.
Але голос не був схожий на голос монстра. Це звучало глибоко, оксамитово і занадто владно, щоб я не підкорилася.
Я повільно розплющила очі.
Віскі. Вогонь. Тепло.
Мої мурашки побігли геть від люті, що накопичилася, яка мерехтіла під темними калюжами занепокоєння, але обличчя Крістіана пом’якшилося, коли наші погляди зустрілися.
— Все в порядку.
Усього три слова, але в них була така спокійна впевненість, що гребля всередині мене нарешті прорвалася.
Схлип вирвався з мого горла, і волога хлинула мені на очі, доки його обличчя не розпливлося.
Я почула низьке прокляття, перш ніж сильні руки схопили мене, і моє обличчя притулилося до чогось твердого. Непохитний, як гора під час бурі.
Я згорнулася калачиком в обіймах Крістіана і випустила тижні стресу й занепокоєння, поки сльози не вичерпалася. Це була не просто записка, хоча вона й стала переломним моментом. Це був DC Style, моя сім’я, Деламонте, мої соціальні мережі та глибоко вкорінене почуття, що, хоч би як я старалася, я ніколи не виправдаю очікувань оточуючих. Що я завжди буду розчаруванням.
Це було моє життя.
Десь дорогою він так нахилився, що, звісно ж, я навіть не могла бачити основний шлях. Я відчувала себе повним провалом.
Крістіан не сказав ні слова, поки я схлипувала на його грудях. Він просто тримав мене, поки мої сльози не висохли достатньо, щоб приниження просочилося в порожнечу, залишену моїми вигнаними емоціями.
— Мені шкода, — я підняла голову і провела тильною стороною долоні по вологих щоках. Моє засмучення посилилося, коли я побачила плями від сліз на його сорочці на ґудзиках, яка мала дорогий вигляд. — Я... — я гикнула. — Я зіпсувала твою сорочку.
З усіх способів, якими я уявляла собі закінчення ночі, міні-зрощення в обіймах Крістіана Гарпера не було одним із них.
— Це просто сорочка. У мене їх багато, — він навіть не подивився вниз.
Ми все ще були на підлозі, і я б розсміялася, побачивши, як він так недбало сидить на паркеті у своєму дизайнерському одязі, якби його слова не спричинили ще один колодязь вологи в мене перед очима.
Годину тому я думала, що він найбільший придурок на світі. А зараз...
Я зморгнула свіжі сльози. Я вже достатньо зганьбилася, велике вам спасибі, і я не могла наздогнати свої американські гірки емоцій.
Спочатку моя суперечка з Крістіаном, потім знаходження записки...
Записка.
Страх сплив повільною, підступною хвилею, що змила моє недовговічне полегшення. Той, хто надіслав записку, все ще був там. Досі він не становив фізичної загрози, але...
Мої очі метнулися до оманливо невинного листа.
Крістіан простежив за моїм поглядом. Його обличчя озлобилося, і я не стала його зупиняти, коли він узяв папір і прочитав надруковане повідомлення.
Коли він знову підняв очі, їхній прохолодний бурштиновий колір перетворився на обсидіановий.
— Хто надіслав це? — його спокійний, майже приємний тон контрастував із небезпекою, що миготіла в повітрі.
Я обернула його навколо себе, знаходячи дивну розраду в його тихій люті.
— Я не знаю. Я прийшла додому, подивилася в свою сумку і знайшла її, — я ковтнула клубок у горлі. — Я... Я вже отримувала подібні записки. Але минуло багато часу з моменту останньої.
Спалах небезпеки перетворився на полум’я. Інтенсивність цього просочила кожну молекулу повітря, але замість того, щоб нервувати, це змусило мене почуватися в безпеці, наче це була титанова стіна, що захищає мене від зовнішнього світу.
Я ніколи раніше нікому не розповідала про свого переслідувача, крім Джулс. Я хотіла розповісти про це Крістіану хоча б тому, що він був експертом з безпеки і міг би придумати, як вистежити переслідувача. Але тепер, коли адреналін від знаходження записки вичерпався, я була у розпачі.
Втома затуляла мені очі, і щоразу, коли я відкривала рот, щоб пояснити ситуацію, натомість виривалося позіхання.
Крістіан, мабуть, знав, що мені бракує сил ні на що, окрім сну, бо не став розпитувати про подробиці. Натомість він встав і простягнув руку.
Після недовгого коливання я вилізла з-під столу і взяла її.
Коли він підняв мене на ноги, мене охопило запаморочення, але коли воно минуло, я майже вдвічі усвідомила, наскільки нормальною виглядала моя квартира.