Спотворена брехня

11. СТЕЛЛА

У Крістіана Гарпера вистачало наглості.

Злість закипіла в моєму животі, коли я відімкнула свою квартиру і відчинила двері з більшою силою, ніж необхідно.

Це була не та емоція, яку я відчувала часто, і вона роз’їдала мене зсередини, як кислота. Я не знала, чому так різко відреагувала на наказ Крістіана. Я чула гірше від Мередіт і тролів у коментарях. Але було щось у тому, як він це робив, що дряпало мене під шкірою.

В одну секунду я думала, що він поцілує мене. Наступної секунди він вигнав мене зі своєї квартири. Чоловік перемикався то на гаряче, то на холодне частіше, ніж зламаний кран.

Гірше того, був момент, коли я хотіла, щоб він мене поцілував. Коли цікавість щодо смаку цього пружного чуттєвого рота пульсувала в такт болю між стегнами.

Розчарування перепліталося з моїм гнівом.

Я не знала, як йому вдалося витягнути з мене стільки дрімаючих емоцій. Це була його зовнішність? Його багатство? Жодна з цих речей раніше не мала для мене значення. Я зустрічала занадто багато багатих, красивих придурків, щоб піддаватися їхній фальшивій чарівності.

Я поставила сумку на найближчий стіл і змусила легені розширитися, долаючи тиск. Конфронтація завжди виводила мене з себе. Навіть коли я не була неправа, я почувалася винною.

«Ти більше не знайдеш мене у своїй квартирі, і крапка».

Спогад про мою необдуману заяву стер будь-який заспокійливий ефект, який могли мати мої глибокі вдихи.

Я б «пішла» в запалі. Але якою б дурною не була ця угода, я пообіцяла йому, що подбаю про його рослини в обмін на нижчу орендну плату.

Що, якщо він підніме мені орендну плату або, що ще гірше, виселить мене? Що, якщо він розірве нашу домовленість? Я ще нічого не чула від Деламонте, але в мене вже з’явилося десять тисяч підписників відтоді, як я розмістила фото, на якому ми йшли на збір коштів.

Мій рахунок зростав уперше за рік, і дострокове припинення нашої домовленості вбило б увесь мій імпульс.

Відсутність імпульсу не дорівнює зростанню, що дорівнює меншій кількості грошей.

Співчуття змусило моє серце битися швидше.

Ось чому я привчила себе придушувати емоційні сплески. Наслідки завжди затьмарювали тимчасове полегшення.

Я заплющила очі й спробувала повернутися до свого глибокого дихання.

Це не спрацювало.

Чорт.

Я надто втомилася і нервувала для занять йогою, тож попорпалася в сумці в пошуках телефону. Соціальні мережі не були найкращою тактикою зниження занепокоєння, але це було чудовим відволіканням. Мені просто потрібно було дотримуватися моєї ретельно підібраної стрічки YouTube з милими тваринами, порадами зі стилю та уроками із зачісок і макіяжу.

Будь-який інший застосунок був занадто великим мінним полем, щоб орієнтуватися, коли я почувався так.

Блиск для губ, зволожуючий крем, рецепт кафе...

Я зупинилася, коли моя рука торкнулася простого білого конверта.

Я не пам’ятаю, щоб клала це в сумку. У мене навіть не було поштових конвертів, оскільки в ті дні я все робила електронною поштою.

Я взяла конверт і просунула палець під клапан, щоб відкрити його. Воно було без розпізнавальних знаків — ні адресата, ні зворотної адреси, ні печатки.

Усередині лежав аркуш такого ж простого білого паперу.

Передчуття ковзнуло по моєму хребту, коли я розгорнула його. Спочатку я подумала, що там порожньо, але потім мій погляд зупинився на єдиному рядку чорного шрифту вгорі.

«Ти повинна була чекати на мене, Стелло. Ти цього не зробила».

Прямих погроз не було, але повідомлення було досить зловісним, щоб нудота підійшла до горла.

Жахливі спогади дворічної давнини нахлинули на мене поспіхом.

Відверті фотографії мене в місті — сміюся з друзями через вікно ресторану, гортаю телефон в очікуванні метро, роблю покупки в бутику в Джорджтауні. Листи, які дико коливалися від експансивних зізнань у коханні до графічних фантазій про те, що відправник хотів зробити зі мною.

Усе надіслано на мою особисту домашню адресу.

Це тривало протягом кількох тижнів, поки я не стала параноїчкою і не стала наполягати, що не можу приймати душ, якщо Джулс не сидить просто зовні у вітальні. Навіть тоді мене переслідували жахіття, в яких мій переслідувач увірвався в мій дім і заподіяв їй біль, перш ніж прийшов за мною.

Потім одного чудового дня листи і фотографії просто припинилися, ніби відправник зник з лиця землі. Я думала, що він або втомився від мене, або його заарештували.

Але зараз...

Жах перетворив мою кров на лід.

Я смутно усвідомлювала, що не рухалась відтоді, як прочитала записку. Я повинна. Я маю перевірити будинок на наявність вторгнень і зателефонувати в поліцію. Не те щоб вони чимось допомогли минулого разу, коли це сталося.

Але я була паралізована, застигла від невіри і гострого металевого присмаку страху.

Минуло два роки відтоді, як я нічого не чула від свого переслідувача. Чому він повернувся саме зараз? Чи був він завжди там, спостерігаючи і вичікуючи свого часу? Чи він пішов, а потім повернувся з якоїсь причини?

А якщо записка була в моїй сумочці...

Моє дихання почастішало. Маленькі чорні крапки затанцювали перед моїм поглядом, поки сенс кристалізувався.

Відсутність марок і адреси означала, що переслідувач підібрався досить близько, щоб сунути конверт у мою сумку. Він був просто там. Він, імовірно, торкнувся мене.

Невидимі павуки повзали по моїй шкірі.

Я вичистила свою сумку минулої ночі і не бачила записку, тож, мабуть, це сталося цього дня.

Мій мозок прокрутив список місць, які я відвідала сьогодні

Кавовий магазин. Набережна Джорджтауна, щоб знімати рекламну кампанію зі штативом. Продуктовий магазин. Метрополітен. Квартира Крістіана.

Список був невеликий, але, за винятком будинку Крістіана, всі місця були переповнені, щоб хто-небудь непомітно підсунув записку в мою сумку.

Тиша у квартирі перетворилася на щось густе і зловісне, її переривало тільки моє неглибоке, судомне дихання.

Хоч би як я старалася, мені не вдавалося наповнити легені достатньою кількістю кисню, і я...

Різкий дзвінок у двері розірвав тишу, і кожна волосина на моїй шкірі стала дибки.

Це був сталкер. Це повинно було бути. Ніхто не прийде сюди так пізно вночі без попередження.

О боже.

Мені потрібно було сховатися, зателефонувати в 911, щось зробити, але моє тіло відмовлялося підкорятися командам мого мозку.

Знову пролунав дзвінок у двері, і нарешті почалася моя боротьба або втеча.