Спотворена брехня

52. КРІСТІАН

— Привіт, Джуліане.

Я оглянув переслідувача Стелли, підвішеного важкими кайданками, що фіксували його руки й ноги у вертикальному положенні розпростертими. Цвяхи прикріпити його долоні до стіни позаду нього, а чорно-сині синці поцяткували його тіло, немов непристойний витвір абстрактного мистецтва.

Ми були на складі, який я купив спеціально для цієї мети. Віддалений, зі звукоізоляцією і достатньо охоронюваний, щоб мураха не могла проповзти по підлозі без мого відома.

Не всі мої хлопці були згодні з брудною роботою, що було нормально.

Мені потрібні були лише деякі з них і вони зробили свою роботу, підготувавши виродка для мене. Я не міг дозволити йому надто спокійно чекати, поки я доглядатиму за Стеллою.

Мій погляд метнувся до підлоги.

Невелика калюжка крові забарвила гладкий сірий бетон.

Це теж було добре.

Скоро вона виросте.

Обличчя Джуліана було таким змученим, що його було не впізнати, але жар його погляду змусив мене посміхнутися.

У ньому залишилося трохи боротьби. Це добре.

Це зробило б нашу сесію набагато веселішою.

— Мені шкода говорити тобі про це, але у тебе можуть виникнути проблеми з написанням нотаток у майбутньому, — я одягнув пару рукавичок, мій голос був недбалим, коли я оглянув набір інструментів, доступних мені на сусідньому столі.

Різноманітна дюжина лез. Кастет. Викрутки, хлисти, цвяхи, гачки...

Хм. Вибір, вибір.

— Та пішов ти, — виплюнув Джуліан.

Мої люди були відносно м’якими з ним. Мабуть, це дало йому помилкове відчуття безпеки, що те, через що він пройшов, було настільки погано, наскільки це можливо.

Я посміхнувся. Якби він тільки знав...

— Язик, містере Кенслер. Чесно. Твоя бабуся не вчила тебе манерам? — я вибрав одне з лез. У мене була слабкість до ножів.

Вони були смертоносними, точними, універсальними. Усе, що мені подобалося у зброї.

— Ось у чому справа, — я притиснув кінчик ножа до його грудини. — Я не люблю бруднити руки. Кров не поєднується з жодним моїм одягом. Але іноді... — я провів ножем по його тулубу. Кров хлинула і зміїлася по його тілу тонкими червоними струмочками. — Хтось настільки мене бісить, що я роблю виняток.

Я зупинився біля м’якої плоті його живота, а потім встромив лезо з такою силою, що він би впав, якби його не повісили.

З його горла вирвався нелюдський крик, за яким послідував другий крик, коли я висмикнув ніж.

— Ось у чому справа, Джуліане, — я продовжував як ні в чому не бувало, — вона ніколи не буде твоєю. Вона завжди була моєю. І твоя найбільша помилка... — я кинув закривавлений ніж на стіл і взявся за м’ясний тесак. — Образити когось, хто був моїм.

Я не назвав ім’я Стелли. Воно не заслуговувало звучати в місці, де панували біль і смерть, але ми обидва знали, про кого я говорю.

Плями крові. Забита шкіра. Перелякані очі.

Мій пульс прискорено бився від спогадів.

Я зазвичай зберігав контроль під час цих «сеансів». Прохолодний, спокійний, навіть балакучий, під час того, як я працював над цією темою.

Але щоразу, коли я уявляв собі зацькований погляд у її очах або багряно-чорні плями на її чудовій шкірі, щось темне і крижане проникало в мої легені. Лють і первісна потреба розірвати на частини будь-кого, хто хоча б подумав про те, щоб заподіяти їй біль.

Якби я запізнився на хвилину, вона б померла. Її світло згасло б, ось так.

Лють згустилася в клубок і вирвалася назовні через гостре лезо тесака, що пронизало плоть і кістки, доки тваринне виття агонії не розкололо повітря.

— Бачиш? — мої груди здіймалися від сили удару, коли права рука Джуліана з глухим стуком вдарилася об підлогу. — Важко писати. Або друкувати.

Цього було достатньо, щоб його бій розтанув, як морозиво на гарячому бетоні, що розчарувало. Руйнувати їх було набагато приємніше, коли вони не згиналися так швидко.

— Будь ласка, — видихнув Джуліан. Сльози текли по його щоках і стікали по підборіддю. — Мені шкода. Я...

— Що б ти зробив, якби я не з’явився? Зґвалтував її? Убив її?

— Ні, — пробурмотів він. Він затремтів, коли я знову поміняв леза. — Я... Я не хотів завдавати їй болю. Я...

Було надто пізно. Образ Стелли, притиснутої під ним, плачучої і закривавленої, пронісся в моїй голові.

Я проткнув йому груди і проігнорував його крики.

Сам факт того, що він доклав до неї руки і заподіяв їй хоча б секунду болю...

«Коли я була у хатині, то думала, що ось-ось помру...»

«Думала помру...»

«При смерті...»

Мій зір затуманився. Ричання вирвалося назовні, коли я відірвав шматок плоті її переслідувача. Чергове виття струсонуло голу лампочку, що висвітлює простір.

Я не часто балувався цими складськими «сеансами». Люди, які перейшли мені дорогу, мали скоїти досить тяжкі гріхи, щоб виправдати таке поводження, і, як я вже сказав, мені не подобалося бруднити одяг кров’ю.

Але заподіяти біль Стеллі? У моїй книзі не було більшого злочину, ніж цей.

Звуки криків і благань Джуліана потонули в приливній хвилі мого гніву. Мій світ стиснувся до стану, що складався винятково з металу, крові та агонії. Тріск кісток, вологий звук плоті, що рветься, найоголеніші частини тіла людини висипаються зі швів його випатраного тулуба, немов набивка старої ляльки.

Я міг би цілий день працювати над Джуліаном. Двадцять чотири години були ніщо порівняно з місяцями пекла, через які він змусив Стеллу пройти. Можливо, я б так і зробив, якби не повернувся до столу, щоб поміняти свій тупий, зношений ніж на новий, і не побачив повідомлення, що чекало на мене.

Я залишив свій телефон поруч із лезами. Текст на екрані був до смішного недоречним, дратівливим нагадуванням про те, що за цими стінами існує життя.

Стелла: Вертайся додому, до мене.

Моє дихання сповільнилося.

Я був мокрим від поту і забризканим кров’ю. Моя звичайна стриманість впала під вагою болю Стелли, але її слова повернули мене на землю. Образ Стелли, що дивиться на мене своїми м’якими розуміючими зеленими очима того ранку, замінив склад.

Не віддавай йому частинку своєї душі.

Я думав, що в мене нічого не залишилося, але я помилявся. Залишився один шматок, і він належав їй.

Пелена поступово відступала із мого поля зору. Я впустив ніж і втупився на зламану, ледь притомну людину, що висіла на стіні. Бажання змусити його страждати ще не зникло, згорнувшись клубком злісної змії в моєму животі.

Але бажання повернутися до Стелли було сильнішим.

Вертайся додому, до мене.

— Тобі пощастило, — сказав я.