Спотворена брехня

Вона перевезла всі свої речі в будинок Ейви, тож я дав їй одну зі своїх старих сорочок, щоб вона вдягла. Вид її в моєму одязі стиснув моє серце.

Це не означає, що вона пробачила мене або що ми знову разом. Вона пережила травмувальний досвід, і тепер її дії не свідчили про її звичайну поведінку.

Але це був прогрес, і я брав усе, що міг.

— Як ви мене знайшли? — запитала вона, коли я ковзнув у ліжко поруч із нею.

Вона трохи відновила свій колір після душу і знову завела розмову.

Прогрес.

Ще одне поколювання полегшення послабило мою напругу.

— Брок написав мені й я побачив його на записі з камер спостереження в кафе, — я коротко розповів їй про те, що сталося, опустивши частину про Кейджа і звалище.

— З ним усе буде гаразд?

Стелла хвилюватиметься про когось іншого, якщо її викрадуть.

— Так. З ним усе буде гаразд, якщо трохи відпочине, — куточок мого рота піднявся.

— Добре, — вона наполовину повернулася до мене, підклавши одну руку під щоку.

Незважаючи на те, що вона сказала про бажання спати, вона, здавалося, не хотіла цього робити.

— Поговори зі мною, метелику. Що в тебе на думці?

— Що ж, у мене був захопливий день.

Ще одна усмішка ковзнула по моїх губах. Жарти, якими б сухими вони не були, завжди були хорошим знаком.

— Але я не хочу говорити про те, що сталося просто зараз, — вона перемістилася так, що повністю повернулася до мене. — Розкажи мені історію.

— Казку? — дражнив я.

Вона похитала головою.

— Щось реальне.

Я подумав про це, перш ніж моя посмішка поступово зникла.

— Наскільки реальне ти хочеш, Стелло?

— Реальніше нікуди, — її голос пом’якшився. — Розкажи мені історію про себе.

Я помовчав трохи, перш ніж знову заговорив.

— Я розповів тобі про свого батька і про те, як померли мої батьки. Я не сказав тобі про те, що залишила моя мама, — слова вийшли бляклими, як меблі, вкриті павутиною і пилом після такого довгого укриття. — Прощальний лист.

Поліція виявила його на місці події. Моя тітка не хотіла, щоб я це бачив, але я наполіг.

Я досі пам’ятаю, як він пахнув, чорнилом і улюбленими парфумами моєї мами. Моя шкіра все ще була теплою після полуденного сонця, але я не міг перестати тремтіти, коли читав записку.

— Вона написала, як сильно любить мене і не хоче залишати мене, але що у неї немає вибору. Що вона не може жити без мого батька і що її сестра подбає про мене, — гірка усмішка торкнулася моїх губ. —Уяви, що ти говориш своїй дитині, що любиш її, перш ніж залишити її саму в цьому світі. Знаючи, що вона втратить єдиного з батьків, який залишився, тому що ти не можеш залишатися поруч досить довго, щоб навіть спробувати? Минуло два дні. Ось воно. Я не засмутився, коли прочитав цей лист, Стелло. Я був злий і я був радий цьому, тому що гнів легший, ніж покинутість.

Але моя мама також залишила дещо ще після себе. Її єдина спроба малювання. Вона любила мистецтво, але була жахливою художницею, і навіть мій батько не міг збрехати і сказати їй, що це гарно. Ми поклали картину в підвал, але після того, як вона померла, я її знайшов і залишив собі Не знаю, чому. Можливо, тому, що мене обурювало те, що мистецтво зробило з моєю сім’єю, і мені подобалося бачити його каліцтво і хаос, увічнені на полотні. У мене теж була її записка і коли я став старшим, я переробив рамку і помістив її всередину картини. Найбільш їбанутим було те, що я назвав його на її честь: Магда.

— Так, — сказав я, коли очі Стелли розширилися. — Та сама Магда, про яку ти чула, як я говорив із Данте. Я давно мав викинути і картину, і записку, але не міг змусити себе зробити це. Справа була не в самих предметах. Це було те, що вони символізували — те, що зробили мої батьки і як вони покинули мене. Я ненавидів Магду, але вона була найважливішим у моєму житті. Досить, щоб я тримав її під охороною. Я навіть підробив документи, в яких йшлося про те, що це безцінний витвір мистецтва, щоб ніхто не ставив собі питання, чому я витрачав на нього стільки ресурсів, — грубий сміх вирвався з мого горла. — Це схоже на нерозумно витончений прийом для чогось такого простого, але ця картина завжди виводила мене з себе. Я ніколи не міг дозволити їй піти. Цей огидний витвір мистецтва символізував усе, що вона любила більше, ніж мене. Щоразу, коли я бачу це, я бачу її. Я бачу, як вона сидить, пише записку, а потім прострілює собі мізки.

Стелла здригнулася від візуальних образів, але я був занадто далеко, щоб зупинитися.

— Я бачу себе сидячим у своєму класі, коли директор покликав мене до свого кабінету. Я бачу обличчя своєї тітки, похорон і співчутливі погляди, які всі кидали на мене після її смерті. Місто не знало правди про мого батька, бізнесмен, у якого він крав, не хотів додаткового розголосу цієї справи, і він заплатив владі, щоб вони тримали все це в секреті, — я ковтнув дивний клубок у горлі. — Любов матері до своєї дитини має бути найбільшою любов’ю з усіх. Але їй було недостатньо залишитися зі мною.

Стелла мовчала протягом усієї моєї розповіді, але тепер вона дивилася на мене з тисячею слів в очах.

— Крістіане... — видихнула вона голосом, сповненим невиплаканих сліз. Я заправив пасмо волосся, що вибилося, їй за вухо.

— Це не слізлива історія, метелику, — хрипло сказав я. — Не переживай за мене. Я вже давно це подолав.

Це була важка історія, з огляду на той день, який у неї був, але їй хотілося правди. І моя історія з Магдою була настільки реальною, наскільки це можливо.

— Я не думаю, що ти впорався з цим, — м’яко сказала вона. — Ні, якщо ти все ще тримаєшся за неї.

— Технічно, Данте тримається за неї, — я ухилився від її спостереження.

— Як він це отримав?

— Картину вкрали, а потім продали на розпродажах нерухомості, — я не став вдаватися до брудних подробиць про Кейджа, Sentinel і про те, як, за збігом обставин, усе це потрапило до рук Джоша. Я знайшов її до того, як Джош купив її і забрав записку, але я дозволив продажам картини йти своєю чергою, щоб знайти того, хто її вкрав. Я мав рацію щодо Sentinel і помилявся щодо Акселя. — Данте виступив у ролі моєї довіреної особи і викупив її назад, оскільки я не хотів, щоб більше людей знали про мій зв’язок із нею. Він тримає її у себе, поки я придумую, що з нею робити.

— А ти? — запитала Стелла. — Придумав, що з цим робити?

— Ще ні. Але придумаю.

Ми лежимо, наші дихання переплітаються в стислому просторі між нами.