Спотворена брехня

49. СТЕЛЛА

Поколювання відчуттів витягло мене з темних, каламутних колодязів несвідомості.

Це почалося з поколювання в пальцях рук і ніг. Потім це був жорсткий прес дерева під моїми стегнами. Нарешті, це було грубе стирання мотузок навколо моїх зап’ясть і пульсуючий біль під очима.

Єдиний раз, коли я була зв’язана, був із Крістіаном, але це було за обопільною згодою. Це... я не знала, що це було.

Усе, що я знала - було боляче, і моє горло пересохло, і моя голова пульсувала, ніби хтось засунув туди відбійний молоток чи десять.

Бетонні анкери стягували мої повіки. Темрява не була м’якою і ніжною, як поступове засинання. Вона було нескінченною і загрозливою, як тяжкість землі після того, як тебе заживо поховали.

Я змусила свої легені розширитися, незважаючи на наростаючу паніку.

Дихай. Думай. Що сталося?

Я щосили намагалась розібратися в подіях дня.

Я згадала, як зустріла свою сім’ю в кафе. Брок біжить у туалет. Нудота, запаморочення, спотикання, ковток повітря... і холодний притиск пістолета до моєї грудної клітки. Голос, потім чорнота.

О боже.

Мене викрали.

Усвідомлення проникло холодними, гострими кігтями.

Бажання зануритися в паніку охопило мене, але я зціпила зуби і змусила себе залишатися в сьогоденні.

Я не вмирала ось так. Я взагалі не помру. Ще дуже, дуже довго.

Я силою волі розплющила очі. Запаморочення спотворило мій зір перш, ніж моє оточення набуло форми.

Я перебувала в якійсь старій хатині з гофрованого металу і дерева. Товста плівка бруду вкривала вікна і приглушувала сонячне світло, розсіяне на підлозі. Меблів не було, крім стільця, до якого я була прив’язана, і похиленого столу, на якому лежала мотузка і, майже смішно, контейнер з їжею на винос.

Жовч обволікла моє горло.

Де я була? Судячи зі світла, я не так давно втратила свідомість, а це означало, що ми не могли зайти надто далеко.

— Ти прокинулася.

Моя голова повернулася до знайомого голосу і мене накрив другий напад запаморочення.

Коли він очистився, жовч згустилася.

Я знала, чому голос був таким знайомим.

— Ні, — каркання звучало патетично слабо.

— Здивована? — Джуліан усміхнувся.

Найзнаменитіший лайфстайл-журналіст округу Колумбія виглядав по-різному за межами глянцевих рамок його фотографії у Washington Weekly і під час нашої особистої зустрічі.

Це була фотосесія для мого профілю, і він був милий. Скромний.

Він був ще милішим, коли ми розмовляли телефоном приблизно дюжину разів. Але тепер, коли я придивилась, я помітила божевільний блиск у його очах і неприродну посмішку.

Це була посмішка психопата.

Мій пульспришвидшився.

— Я думю, так і є, — Джуліан провів рукою по своїй сорочці. — Ти мене не пам’ятаєш, так?

— Ти пишеш у Washington Weekly, — мій язик відчував себе товстим у роті.

Мабуть, він щось підсипав мені в напій у кафе. Що б це не було, його наслідки затягнулися і затуманили краї моєї свідомості.

— Очевидно, — я могла б заприсягтися, що він закотив очі. — До цього, Стелло. У нас був спільний урок у Таєрі. Теорія комунікацій із професором Піттманом. Ви сиділи на два місця попереду мене і праворуч від мене, — з’явилася посмішка через спогад. — Мені сподобався цей клас. Саме тут я вперше побачив тебе.

Таєр. Теорія комунікацій.

Швидкі спалахи тихого світловолосого хлопчика, що сидить наприкінці класу, просочувалися через мій внутрішній погляд, але я ходила на цей урок багато років тому. Я майже не пам’ятала, який вигляд мав професор, не кажучи вже про моїх однокурсників.

— Я не говорив тобі під час наших численних милих бесід. Я хотів подивитися, чи пам’ятаєш ти, — його усмішка перетворилася на похмурий погляд. — Ти цього не пам’ятаєш, але це нормально. Тоді я був іншою людиною. Менш успішними, менш гідними тебе. Я говорив тобі про свої почуття в своїх листах, але мені потрібно було стати кимось, перш ніж я зрозумів, що ти приймеш мене. Ось чому я не зв’язався з тобою раніше. Але зараз... — він розвів руками. — Нарешті ми можемо бути разом.

— Бути разом? Ти викрав мене!

Я не могла вкласти в голові те, що він говорив. Ситуація була занадто сюрреалістичною.

— Так, про це. Вибач, що довелося нокаутувати тебе, але так було простіше, — у його голосі прозвучало вибачення. — Я б тебе теж розв’язав, але я не можу цього зробити, поки ми тебе не виправимо.

З кожною секундою сцена ставала все більш сюрреалістичною.

— Про що ти говориш?!

— Крістіан Гарпер, — це ім’я було наповнене такою кислотою, що обпекло мені горло. — Ти думаєш, що все ще кохаєш його. Я бачу це в твоїх очах.

О боже. Крістіан.

Весь сенс того, що відбувається, вразив мене.

Джуліан явно був не в собі й він зв’язав мене не знати де. Я могла б спробувати втекти, але в мене не було машини і я все ще була у дурмані від удару по голові.

Була велика ймовірність, що я більше ніколи не побачу Крістіана, своїх друзів або сім’ю.

Паніка піднялася вище в моїх грудях, але я придушила її.

Я придумаю план. Мені доведеться.

А доти мені потрібно, щоб Джуліан говорив, а не робив... що б він не планував зі мною робити

Мій шлунок стиснувся.

— Я більше не зустрічаюся з Крістіаном.

Боже, я б хотіла, щоб зустрічалась.

Хотіла б я бути зараз у його квартирі, готувати тако, поки він дражнив мене за те, що я кладу забагато сиру, і бурчав, коли я відповідала на повідомлення в соціальних мережах замість того, щоб звертати на нього увагу.

Гарячі сльози скочувалися по моїх нижніх повіках.

— Я не казав, що ти все ще з ним зустрічаєшся, — відрізав Джуліан. — Я сказав, що ти все ще в омані, що кохаєш його!

Його голос підвищився, перш ніж він зробив глибокий вдих і знову провів рукою по сорочці.

— Усе гаразд. Це не твоя вина, — сказав він заспокійливо. — Він обдурив тебе. Обдурив тебе, щоб закохати через зовнішність і гроші. Але ми ті, хто має бути разом. Я знаю це відтоді, як уперше побачив тебе. Знаєш, я мріяв про тебе після того першого дня занять, — ще одна усмішка осяяла його обличчя. — Мені снилося, що ми одружилися і живемо в маленькій хатині в лісі. У нас було двоє дітей. Я працював увесь день і коли я приходив додому, ти чекала на мене. Це було прекрасно. Раніше я ніколи не мріяв про дівчину. Що це, як не знамення від Бога?

Мріяв? Я пройшла через пекло через грьобаний сон?

Дихай.

Сперте повітря дряпало мої легені.