Спотворена брехня

Ми з сестрою знову занурилися в мовчання, коли повернулися наші батьки. Раптово я відчула себе дивно втомленою, але, можливо, це були емоції, що виснажують мене.

— Ми маємо поїхати на захід, але скоро сімейна вечеря? — з надією запитала мама. —Хоча, можливо, нам слід пропустити частину досягнень і просто насолодитися їжею.

— Напевно, це гарна ідея, — я видала здавлений сміх.

Я вдихнула її знайомі парфуми, коли вона обійняла мене. Моя сім’я весь час обіймалася на публіці, але здебільшого це було напоказ. Ми повинні були зіграти свою роль ідеальної сім’ї.

Цього разу це здавалося реальним.

Брок почекав, поки моя сім’я поїде, перш ніж ризикнув зайти.

Він відмовився від спроб розчинитися в тіні після мого розриву з Крістіаном. Я не була впевнена, чи було це за наказом його боса, чи він більше турбувався тепер, коли я більше не живу в будинку Крістіана. У будь-якому разі, я цінувала і обурювалась.

Я цінувала це, тому що мені сподобалося відчуття безпеки.

Обурювалася, бо він нагадував мені Крістіана, а кожне нагадування було ножем у серце.

— Ти готова піти чи хочеш залишитися довше? — запитав Брок. Може, через освітлення, але він виглядав на кілька тонів блідішим, ніж коли увійшов. — Ми можемо...

Він хитався на ногах.

Різкий укол занепокоєння звів мої брови разом.

— Тобі потрібно сісти? Ти не дуже добре виглядаєш.

Насправді, я теж не почувалась добре. Моя колишня млявість посилилася і потягнула мої кінцівки та повіки. Обличчя Брока попливло переді мною, поки я не кліпнула.

— Так, я, — він ухопився за край столу. — Я... — його обличчя стало примарно білим, перш ніж почервоніти. — Залишайся тут. Я скоро повернуся.

Він кинувся до ванної. Двері зачинилися. Через секунду я почула слабкий, але безпомилковий звук блювоти.

Мій власний шлунок скрутило від шуму.

Я сподівалась, що ми не отруїлися, але щось явно було не так. Мій зір знову затуманився. Цього разу кліпання не допомогло. Я встала, сподіваючись, що зміна висоти прояснить мою голову, але миттєва хвиля запаморочення змусила мене повернутися на своє місце.

Що тут відбувається?

Я їла тільки чай і тістечко. Чи можна отримати харчове отруєння навіть від чаю і випічки?

Чорні цятки затанцювали перед очима, а легені стиснула паніка.

Повітря. Мені потрібне повітря.

Я зашкандибала до входу.

Брок сказав залишитися і почекати його, але шум навколо мене перетворився на бетонну тяжкість у моїх грудях. Неважливо, скільки глибоких вдихів я зробла, я не могла позбутися його.

Але...

Я застигла на півдорозі до дверей, коли мене осінило. Що, якщо хтось накачав мене і Брока наркотиками і чекав, поки я вийду? Це здавалося надуманим, але відбувалися більш дивні речі.

Я зупинилась біля виходу і спробувала розібратися у своїх дедалі заплутаніших думках.

Якби я залишилася, я могла б задихнутися. Якщо я піду, то можу зіграти на руку гіпотетичному зловмиснику.

Подумай, Стелло.

Чи була я параноїчкою? Не завадило б ковтнути свіжого повітря, правильно? Я могла б залишитися просто біля...

Хтось підійшов до мене ззаду досить близько, щоб торкнутися, і я зрозуміла, що блокую двері.

— Вибачте, — пробурмотіла я. Слова вийшли невиразними. — Я відійду.

— Не вибачайся, — сказала фігура. — Ти щойно значно полегшила мені завдання.

Щось холодне і тверде притиснулося до моєї спини.

Я була так у нестямі, що моєму мозку знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що це було.

Пістолет.

Моя паніка переросла в застряглий крик, який так і не вирвався з мого горла.

Не така вже й параноїчка зрештою. Я була така приголомшена своєю правотою, що не могла зрозуміти, що відбувається. Я почувалась так, ніби мене кинули в епіцентр бойовика без попередження.

— Не кричи, — пістолет натиснув сильніше. Або це буде дуже брудно для всіх учасників

Як він зміг зробити це публічно? Невже ніхто не помітив, що сталося? Але це була обідня перерва, і моє тіло захищало його, і...

Мої думки заплуталися ще більше.

У мене не було сил розібратися в тому, що відбувається, і в мене не було вибору. Я пішла за фігурою на зовні і спіткнулася б, і впала, якби він не підтримав мене. Світ являв собою калейдоскопічний серпанок із бетону і далеких автомобільних гудків.

Зрештою, звуки вщухли, і під нашими ногами залишився тільки хрускіт гравію.

— Заздалегідь перепрошую, — тепер, коли ми були десь у тиші, голос звучав ясніше. Знайоміше. Я чула це раніше. Де? — Це буде боляче.

У мене не було можливості обміркувати його слова, перш ніж щось важке вдарило мене по голові, і мене поглинула повна темрява.