Страница 135 из 167
— Це небезпечно. Твій переслідувач все ще там, — я схопився за єдину соломинку, що залишилася.
Стелла стиснула зуби.
— Брок може залишитися, але не більше того. Мені потрібен простір. Я не можу думати просто зараз. Мені просто потрібно... — вона судорожно зітхнула. — Мені потрібно, щоб ти пішов.
Я ламав кістки. В мене стріляли. Я заблукав у пустелі, поки сонце не палило мою шкіру.
Ніщо з цього не завдавало такого болю, як це.
— Не роби цього, — мій голос надірвався. — Метелику, будь ласка.
Я ніколи нікого ні про що не просив. Ні тоді, коли померли мої батьки, ні тоді, коли мені знадобилися стартові гроші для моєї компанії, ні коли я зіткнувся з неминучою смертю від рук розлюченого воєначальника.
Але я б із радістю став на свої чортові коліна і став би благати, якби це означало, що Стелла залишиться зі мною.
— Я не хочу, щоб ти більше стежив за мною, — вона продовжила, ніби я нічого не говорив. — Ні через Брока, Алекса, Ейву чи когось іще. Не через мій блог чи соціальні мережі. Я знаю, що ти міг би, якби захотів, але я прошу тебе... — останнє слово перервалося непролитими сльозами. — Залиш мене в спокої, Крістіане.
Повітря стихло, якщо не брати до уваги болісних звуків нашого дихання.
Я тонув. Потопаючи в емоціях, яких я ніколи раніше не відчував, у темних водах, які наповнювали мої легені й унеможливлювали досягнення поверхні.
Паніка. Сором. Жаль.
— Хочеш дізнатися ще один секрет, Стелло? — мій голос був невпізнанний у своїй грубості. — Я не можу сказати тобі «ні», — ні тоді, коли справа стосувалася важливих речей. — Але я завжди буду тут, якщо я тобі знадоблюся, незалежно від часу або відстані. Мені байдуже, перебуваємо ми на різних континентах чи це майбутнє через п’ять чи п’ятдесят років. Я не хочу, щоб ти прокидалась і відчувала, що ти одна, бо це не так. У тебе завжди є я.
Мої очі горіли, коли моя остання, найбільша істина дряпала горло.
— Я тебе кохаю. До біса сильно.
Я подумав, що вимовляти ці слова вперше буде дивно.
Це було не так.
Їм здавалося, що вони чекали свого дому всі ці роки і знайшли його в ній.
Стелла заплющила очі. З її губ зірвався схлип, але в іншому вона не відповіла на моє зізнання.
Це було те, чого я очікував, але агонія, скрутила мій живіт.
Я дозволив собі поглянути на неї востаннє, перш ніж вийти і закрити за собою двері.
Більше нічого було сказати.
Я проігнорував зацікавлені погляди Алекса й Ейви, коли я вийшов з квартири, моє тіло оніміло. Шматочки мого серця були розкидані по всій кімнаті Стелли, а мій розум перетворився на нескінченну петлю її сліз. Навіть кров, здавалося, зникла з моїх вен, не залишивши після себе нічого, крім холодної порожнечі.
Від мене нічого не залишилося, коли я вийняв усі частини, які належали їй.
Я прошу тебе залишити мене в спокої, Крістіане.
Відхід суперечив усім моїм інстинктам. Кожна молекула мого тіла вимагала, щоб я залишився і боровся за неї, благав і благав, доки вона не пробачить мене.
Але я вже перейшов із нею занадто багато меж і я не міг перейти ще одну. Не тоді, коли вона явно просила мене не робити цього.
Я мав на увазі те, що сказав.
Я б дав Стеллі все, що вона хотіла, навіть якби це вбило мене в процесі.