Спотворена брехня

— Крістіане? — я обернулася на його дивну відсутність відповіді й виявила, що він дивиться на щось в іншому кінці галереї.

Я простежила за його поглядом, де в кутку стояв хлопчик. Він наполегливо смикав те, що я прийняла за рукав його матері, але жінка була надто зайнята раболіпством над картинами і фотографуванням, щоб звертати на нього хоч якусь увагу.

Підборіддя хлопчика сіпнулося, але замість того, щоб заплакати, він зціпив зуби й окинув поглядом усю галерею.

Його очі зустрілися з очима Крістіана, який дивився у відповідь із майже співчутливим виразом обличчя.

Я поклала руку йому на плече.

— Крістіане, — сказала я тихіше. —У тебе все нормально?

Він перервав зоровий контакт і знову звернув увагу на мене. Напруга лилася від нього хвилями і його плечі були помітно напруженішими, ніж коли ми прибули.

—Так, — його посмішка не обдурила мене ні на секунду. — Я в порядку.

— Ти знаєш його? — я тонко вказала в бік хлопчика, але коли знову подивилася, його і його матері вже не було.

— Ні. Він... — Крістіан провів рукою по підборіддю. — Він мені когось нагадав. Це все.

У мене була підозра, що я знаю, хто цей «хтось».

— Давай вип’ємо, — сказала я. — Я побачила тут усе, що хотіла побачити.

Він не сперечався.

Ми вийшли з музею і попрямували до найближчого кафе. Заховане в тихому провулку далеко від туристів, воно було щасливо порожнім, якщо не брати до уваги літню пару і приголомшливо шикарну жінку з гладкою чорною стрижкою.

Ми з Крістіаном зайняли місця в кутку відкритої обідньої зони. Інші клієнти були так далеко, що ми могли б бути самі. Я почекала, поки офіціант поставить наші напої на стіл і зникне на кухні, перш ніж заговорити.

— Людина, яку тобі нагадав цей хлопчик. Це був ти? — я зберегла свій голос ніжним. Я не хотіла, щоб Крістіан відчув, ніби я влаштовую йому засідку, але ми зустрічалися досить довго, і я вже не була такою обережною, як раніше, торкаючись його минулого.

Він охороняв своє минуле й я це розуміла. Я також не стала ділитися подробицями свого особистого життя з тими, хто хотів знати. Але якщо ми збиралися налагодити наші стосунки, йому потрібно було почуватися так само комфортно, відкриваючись мені, як мені було з ним.

Я подумала, що Крістіан, як завжди, відмахнеться від мого запитання, але врешті-решт він здивував мене кивком.

— Перш ніж ти запитаєш, мною не нехтували в дитинстві, — сказав він. — Не так, як ти думаєш. Мої батьки не були жорстокими. Як я вже сказав, вони були типовою американською сім’єю, за винятком...

Я чекала, не бажаючи штовхати його.

— Я ж казав тобі, що мій батько був інженером-програмістом. Чого я тобі не сказав, так це того, чим він підробляв, — Крістіан відкинувся на спинку стільця. — Ти коли-небудь чула про злодія творів мистецтва — Привида?

Мої очі розширилися від здивування, викликаного, здавалося б, раптовою зміною теми, але я кивнула.

Я дізналася про нього на уроках художньої криміналістики та права в Таєрі. Привид, названий так тому, що він поцупив десятки безцінних творів мистецтва, не залишивши після себе жодних доказів, був одним із найвідоміших злодіїв мистецтва кінця двадцятого століття. Він пропрацював майже десять років, перш ніж поліція, нарешті, спіймала його й застрелила, коли він намагався втекти.

Подробиці його смерті були невідомі, а вкрадені твори мистецтва так і не були знайдені.

«Я казав тобі, що мій батько був інженером-програмістом. Чого я тобі не сказав, так це того, чим він підробляв».

Слова Крістіана прокрутилися в мене в голові й в мене перехопило подих.

— Твій батько. Він був...

— Так.

Тихе слово приземлилося із силою ядерної бомби.

Боже мій.

Особистість Привида ніколи не розголошувалася публічно, навіть після його смерті. Ніхто не знав, чому, але чуток було предостатньо. Одні говорили, що в нього впливова сім’я, яка платила владі, інші говорили, що його реальна особистість була настільки пересічною, що влада зніяковіла, що не спіймала його раніше.

Протягом п’яти секунд Крістіан щойно відповів на одну з найбільших загадок у світі мистецтва. Я все ще обмірковувала цю вибухонебезпечну нову інформацію, коли Крістіан продовжив.

— Як не дивно, він не був великим любителем мистецтва в родині. Моя мати була. Він стверджував, що вкрав картини як доказ своєї любові до неї. Його готовність ризикнути всім, аби зробити її щасливою. Можна було подумати, що вона спробує відмовити його від цього, але вона заохочувала це. Іноді вона навіть приєднувалася до нього. Їй подобалися гострі відчуття і думка про те, що заради неї він піде на такі крайнощі. Коли я був молодшим, вони намагалися приховати від мене те, що вони робили, але врешті-решт я зрозумів. Було надто багато збігів між таємничими відрядженнями мого батька і датами появи вкрадених творів мистецтва в новинах. Коли я розповів про це батькові, він зізнався, — Крістіан жорстко посміхнувся мені. — Навіть у дитинстві я був не з тих, хто ділився з ким-небудь брудними подробицями свого життя. Він знав, що може довіряти мені, що я не розкрию його секрет.

Мої груди стиснулися при думці про малого Крістіана, обтяженого такою великою таємницею. Можливо, його батьки й не піддавали його фізичному насильству, але звучало так, ніби вони взагалі не дбали про його емоційне або психічне благополуччя.

— Коли мені було тринадцять, він пішов на інше пограбування. Замість музею він намагався пограбувати будинок якогось багатого бізнесмена. Бізнесмен, як відомо, придбав на аукціоні великий витвір мистецтва, і моя мама відчайдушно хотіла його роздобути. Моєму батькові це майже зійшло з рук, але він увімкнув сигналізацію і його спіймали на шляху до виходу. Він відмовився здатися і поліція застрелила його, коли він спробував вкрасти пістолет у офіцера і знову втекти. Він помер на місці. Моя мама розгубилася, коли почула цю новину. Через два дні після смерті мого батька вона вирішила, що не може жити без нього, і пустила собі кулю в голову. Я був у школі. Прийшла моя тітка, покликала мене в кабінет директора і розповіла, — ще одна, більш гірка посмішка ковзнула по обличчю Крістіана. — Це як зіпсована провінційна версія «Ромео і Джульєтти». Романтично, чи не так?

Глибокий, болісний біль пронизав мої ребра. Я не могла уявити, як це - рости в сім’ї, в якій виріс він, або втратити обох батьків у такому юному віці. У мене були не найкращі стосунки з моїми, але, принаймні, вони були живі.