Спотворена брехня

35. КРІСТІАН

Двері за моєю спиною з тихим клацанням зачинилися. У тиші мого офісу це прозвучало як постріл.

Чоловік, який сидів усередині, підстрибнув, його коліно вдарилося об мій стіл, коли він повернувся до мене обличчям. Я впізнав його за вчорашнім заходом. Якийсь дрібний підприємець, що пробрався на збори.

Я дозволив йому чекати тут наодинці, бо не переймався тим, що він краде чи шпигує. Я зарезервував свій офіс для більш... неприємних розмов і в ньому не було нічого, крім простих офісних меблів.

— Я чекаю вже півгодини, — він констатував до біса очевидне, ніби я не міг визначити час.

— Так? — мені було всерівно, як довго йому довелося чекати. Френк Ріверс був унизу харчового ланцюга. Він би зачекав дві години, якби я захотів. — Мої вибачення.

Я підійшов до свого столу і сів навпроти нього.

Поки я вивчав його, знову запанувала тиша. Мій безпристрасний погляд ковзнув від його рідкого каштанового волосся до не гарної зеленої сорочки. Піджак занадто сильно обтягував його плечі, а над верхньою губою виступила плівка поту.

— Ви знаєте, чому я попросив про цю зустріч? — запитав я балакуче.

— Ні. Ваша людина не сказала, — погляд Френка забігав по сторонах. Я попросив Кейджа привести його, і я б розсміявся над його очевидною нервозністю, якби в мені залишилася хоч крапля веселощів. — Гадаю, це пов’язано з моїм новим бізнесом, — його груди трохи здіймалися.

— Ваш новий бізнес.

Він здувся.

— Так. Я... Я думав, ви хочете поговорити про бізнес. Запропонувати мені безпеку.

Цього разу я розсміявся, хоча в цьому звуці не було гумору.

Я б не став забезпечувати безпеку Френка Ріверса, навіть якби він заплатив мені мільярд доларів і запропонував підтирати мені дупу щодня до кінця мого життя.

— Ні. Я не тому хотів вас бачити, — я висунув шухляду столу. — Я чув, ти великий любитель віскі.

— Так... — на його обличчі промайнуло здивування, що змінилося збентеженням.

— Я сам фанат, — я дістав характерну чорну коробку із золотими літерами.

Судячи з різкого вдиху Френка, він одразу впізнав його.

— Віскі Ямаказі двадцятип’ятирічної витримки, — з усмішкою підтвердив я. — Коштувало мені двадцять штук.

У мене була пляшка “Ямаказі” п’ятдесятип’ятирічної витримки, яка коштувала в сорок разів більше, але я ніколи не став би витрачати її на таких покидьків, як Ріверс.

— Будете? — ввічливо запитав я.

За енергійним кивком Френка — у чоловіка практично текла слина — я відкрив пляшку і наповнив дві кришталеві склянки, що стояли на моєму столі.

Моя губа скривилася від презирства, коли Френк накинувся на свою перш, ніж я закінчив наливати другу порцію.

Немає манер. Емілі Пост, мабуть, перевертається в труні.

— У мене було одне запитання, — сказав я, перш ніж склянка повністю досягла його м’ясистих губ. — Коли ти обмацував мою дівчину минулої ночі на заході, якою рукою ти користувався?

Він завмер. Уся фарба зійшла з його шкіри.

— Що...

— Моя дівчина, — я відкинувся назад, залишивши свій напій недоторканим. — Висока, кучеряве темне волосся, чорна сукня. Найкрасивіша жінка на заході.

— Я... я не знав... я не знав, що вона ваша дівчина. — Заїкувате виправдання Френка було майже таким же жалюгідним, як і його етикет. — Я перепрошую...

— Мене не цікавлять твої вибачення. Мене цікавить відповідь на задане запитання. — Тонко відточений край моєї люті прорізав мою сердешну маску. Думка про те, що він навіть дихає в присутності Стелли, не кажучи вже про те, щоб торкатися до неї, змусила кислоту випалювати мою кров. — Якою. Рукою?

На сорочці Френка виступили плями поту.

— П-правою.

— Зрозуміло, — моя посмішка повернулася. — Постав випивку.

Він тримав її правою рукою.

— Клянуся, я не знав! Я... я запізнився і...

Мої очі звузилися. Трохи повагавшись, він із тремтінням поставив склянку на стіл. Я міг би заприсягтися, що почув справжній схлип.

Моє презирство посилилося. Жалюгідно.

Я зачекав, поки долоня Френка торкнеться дерев’яної поверхні, перш ніж витягнути лезо з шухляди столу і проткнути його руку. Плоть і кістки піддавалися холодній, гострій, як бритва, сталі, як масло.

Нелюдське виття пронеслося кімнатою, поки я хмурився, дивлячись на кров, що витікала на старовинне червоне дерево. Можливо, мені варто було зробити це на менш дорогому покритті, але, на жаль, було вже пізно.

Я знову звернув увагу на Френка. Його очі вилізли з орбіт від болю, з горла вирвалися хрипи, а по щоках стікав піт.

— Ви помилилися, містер Ріверс, — я продовжував тримати рукоять леза, нахиляючись вперед.

— Ти доторкнувся до того, що було моїм. І якщо є щось, що я ненавиджу... — я увігнав ніж глибше, дозволивши зазубреному лезу пронизати його плоть із болісною повільністю, доки його крики не досягли нелюдської висоти. — Це коли люди торкаються того, що належить мені.

— Будь ласка. Мені шкода. Я... — о боже. Він видав хворобливий схлип.

Різкий запах сечі наповнив повітря.

О, чорт забирай. Це було шкіряне крісло, зроблене на замовлення.

Моя щелепа стиснулися, але, глянувши на годинник, я зрозумів, що мені час закінчувати.

— Я в гарному настрої, тож залишу твою руку недоторканою, — я міг би розтягнути наш сеанс ще на годину, але це був вечір тако зі Стеллою, і мені потрібно було купити інгредієнти дорогою додому.

— Але якщо ти коли-небудь знову доторкнешся, подивишся або хоча б подумаєш про Стеллу... — я штовхнув лезо до упору, поки єдиною видимою частиною, що залишилася, не стала рукоять. Френк втратив голос від крику і міг тільки придушити болісне схлипування. — Твоя рука не буде єдиним, що я відрубаю.

Я випростався, потім зупинився.

— А, я й забув, що ти хотів спробувати віскі, — я взяв його склянку і нахилив її. Вміст капав на його понівечену руку, поки склянка не спорожніла, а крики Френка, які відновилися, відбилися від стін.

Хм. Думаю, в нього все-таки залишився голос.

Немає нічого кращого, ніж крапля алкоголю на відкриту рану, щоб заглушити біль.

— Не турбуйтеся про відшкодування мені витраченого алкоголю, — сказав я. — Я зніму це з твого рахунку - Argent Bank, номер рахунку 904058891314, маршрутний номер 087945660, правильно?

Він втупився на мене, його очі опухли від сліз і заскленіли від болю.

— Я прийму це як «так», — я погладив його по щоці. — Давай залишимо це між нами, добре? Я б не хотів, щоб ми знову базікали.