Страница 112 из 167
— Скажи мені... — він обвив рукою мою потилицю. — Тобі здається, що це фальшивка?
Ні.
У цьому була проблема. Це здавалося занадто реальним, як і можливість того, що він може розбити мені серце.
— Я хочу прояснити деякі речі, — губи Крістіана торкалися моїх із кожним словом. —Доторкнися до іншого чоловіка — він помре. Дозволь іншому чоловікові доторкнутися до тебе — він помре. Скажи мені, що я не можу доторкнутися до тебе... — його хватка на моїй потилиці міцніше стиснулася, а голос знизився. — І я, чорт забирай, помру.
— Крістіане... — біль схопив мене за серце і скрутив.
— Кохання — це ні що інше, як слово, — інтенсивність його слів позбавила мене решти дихання. — Справа не в словах. Справа у нас. Як ти думаєш, став би я порушувати свій графік і летіти на Гаваї посеред робочого тижня заради когось іще?
— Це гарне місце, — слабо сказала я.
— Я думав, це очевидно, але якщо це не так, то скажу зараз: ти моя, Стелло, — його дотик затаврував мою шкіру гарячим почуттям власництва. — Я не хочу бачити інших жінок, і я, чорт забирай, не хочу, щоб ти зустрічалась з іншими чоловіками, — лід в його голосі заморозив слово «чоловіками». — Ми створені одне для одного. Ексклюзивні. Немає світу чи життя, де це було б неправдою.
Емоції защипали мені очі, але мені вдалося посміхнутися крізь сором у грудях.
— Крістіане Гарпер, ти запрошуєш мене на побачення?
— Так, — просто. Однозначно. Реально.
Здавалося майже смішним, що хтось на кшталт нього може зробити щось настільки буденне, як запросити дівчину на побачення, але це не завадило мені затремтіти, а моєму розуму пробігтися через останні два місяці.
На папері наші стосунки були фальшивими, але не було нічого фальшивого в тому, як він піклувався про мене, підтримував і вірив у мене. Не було нічого фальшивого і в тому, що я відчувала, коли була з ним, ніби я могла бути собою, а він усе одно хотів би мене, з усіма вадами і всім іншим.
— Отже... — губи Крістіана торкнулися моїх. — Що скажеш, метелику? Хочеш спробувати зустрічатися по-справжньому?
Я не повинна.
Було так багато причин, через які це могло піти не так, але хіба це не так для кожного ризику, на який йшли люди?
Немає ризику — немає винагороди.
Цього разу я вимкнула зверханалітичну частину свого мозку і вчинила так, як підказувало мені серце.
— Так, — просто. Однозначно. Реально.
Я відчула його посмішку на своїх губах, перш ніж він знову поцілував мене. Цього разу м’якше, ніжніше. Ніжність — це не те слово, яке, як я думала, коли-небудь асоціюватиметься з Крістіаном, але він постійно заставав мене зненацька.
Я розчинилася в ньому і дозволила його смаку, дотику й останнім годинам нашого сну забрати мене туди, де не було моїх турбот. Я звикла бути сама. Навіть коли мене оточували люди, частина мене ізолювала себе доти, доки я не відчула, що дивлюся фільм про своє життя, а не проживаю його. Я ніколи нікому не належала, і ніхто ніколи не належав мені. Ідея була рівною мірою хвилюючою і жахливою.
Але ще жахливішим було усвідомлення того, що я не заперечую проти того, щоб бути з Крістіаном.
Ніскілечки.