Спотворені ігри

Мій батько був шматком лайна, і, наскільки я розумів, його не було. Будь-який чоловік, який міг так покинути жінку, не заслуговував на визнання.

Навіть якби я хотів мати сім'ю, я віддав би перевагу їсти цвяхи, ніж витрачати сили на його пошуки.

— Це божевілля, як сильно наші батьки формують наше життя, — сказала Бріджит. — Їхній вибір, їх спогади, їхня спадщина.

В її очах промайнула тінь смутку, і я зрозумів, що вона думає про своїх батьків. Мати померла під час пологів, батько помер лише через кілька років, і їй довелося сумувати, будучи дитиною, коли за нею спостерігали мільйони очей.

Я згадав, як у дитинстві бачив фотографію, на якій вона йшла за труною батька, її обличчя було зморщене в явній спробі стримати сльози, і подумав, що, хоча я мав лайнову ситуацію в сім'ї, я хоча б міг поплакати на похороні матері.

— Думаю, що частково я боюсь бути королевою через те, що боюсь не відповідати спадщині моєї матері. Розчарувати її якимось чином, — Бріджит втупилася в стелю, вираз її обличчя було задумливим, — я ніколи не зустрічалася з нею, але я читала і дивилася всі інтерв'ю, які траплялися мені до рук. Домашні відео, розповіді персоналу та моєї родини... вона була ідеальною принцесою, дочкою та матір'ю. З неї вийшла б чудова королева. Краща за мене. Але я вбила її, — її голос здригнувся, і якимось чином я зрозумів, що вона вперше промовила ці слова.

Глибокий біль пронизав моє серце, і він тільки посилився, коли я побачив не пролиті сльози в її очах.

Я випростався і взяв її обличчя у свої руки.

— Бріджит, ти не вбивала свою матір, — люто сказав я, — ти це розумієш? Ти була немовлям. Ти не винна в тому, що народилася.

— Вони не планували мене, — по її щоці скотилася сльоза. — Я була не запланованою вагітністю. Якби не я, вона була б жива, і вона була б королевою, і все було б найкраще для всіх.

Блядь. Щось тріснуло в моїх грудях, настільки сильно, що це могло б стривожити мене, якби я ще не був так засмучений через Бріджит. У світі було дуже мало речей, які я не міг витримати, і плач Бріджит був однією з них.

— Не для мене, — сказав я. — Ні для твоїх друзів, ні для сім'ї, ні для когось із тих, чиїх життів ти торкнулася. Твоя мати зробила вибір народити тебе, і ніхто не звинувачує тебе в тому, що сталося. Це була медична ситуація, яка могла статися з будь-ким. Ти тут ні до чого.

— Я знаю, — її голос надломився.

Я міцніше притис її до себе, відчайдушно бажаючи, щоб вона зрозуміла. Я не знав, чому це так важливо. Я просто знав, що це так.

— Пам'ятаєш, що ти сказала мені під час туру? Ми завжди опиняємось там, де нам судилося опинитися, і ти завжди мала бути тут, — зі мною.

Бріджит видала напівсміх, напівсхлип.

— Містере Ларсен, мені здається, що це найбільша кількість слів, які ви коли-небудь говорили мені за один раз.

— Я впевнений, що це неправда. Якщо це так, то я чекаю на королівську медаль.

Вона знову засміялася і витерла очі.

— Мені шкода. Зазвичай я не зриваюся. Я не знаю, що на мене найшло.

— Не треба перепрошувати, — я змахнув сльозу великим пальцем. — Просто скажи мені, що ти розумієш.

— Ага, — прошепотіла вона. — Думаю, розумію.

Я поцілував її в маківку, і моє серце все ще боліло. Якби тільки вона могла побачити себе такою, якою бачив її я.

Гарною, розумною, сильною. Досконала у всіх сенсах, які мають значення.

До того часу, коли ми покинули наш номер, сонце опустилося за обрій, і Бріджит знову набула спокою, хоча в її очах залишався натяк на вразливість.

Ми мовчки йшли до ліфта, знову принцеса та її охоронець. Але коли ми повернули за ріг, вона зупинилася так раптово, що я мало не налетів на неї.

Мої органи чуття прийшли в стан підвищеної готовності, і я перевірив місцевість на наявність видимих загроз.

Жодної зброї. Жодних папарацці.

Але те, що я побачив, було ще гірше.

— Бріджит, — очі Стефана розширилися від здивування та тривоги. — Що ти тут робиш?