Страница 77 из 139
Ми забронювали для себе оранжерею, хоча решта садів залишалася відкритими для відвідувачів. За бажанням ми могли б залишитися і довше, але я не мала бажання затягувати ніч.
Взявши Стефана за руку, я пішла до виходу, де ми попрощалися, напівобнявшись, напівцілувавши в щоку і пообіцявши зустрітись знову, коли він повернеться в Атенберг.
Ми з Різом не розмовляли, доки не дійшли до машини.
— Ти заплатиш за горщик для квітів, — сказала я.
— Я подбаю про це.
Паркування було порожнім, за винятком жменьки машин вдалині, і між нами виникла напруга, настільки сильна, що я практично відчувала його смак.
— Я знаю, що він підходить під образ прекрасного принца, але ти, можливо, захочеш продовжити пошуки, — Різ розблокував двері машини, — я бачив, як ти цілувала кішку з більшою пристрастю.
— Тож ти розбив горщик з ліліями?
— Моя. Рука. Ковзнула, — видихнув він.
Можливо, справа була у вині, яке я випила за вечерею, або у тому, що стрес мене доконав. Що б це не було, я нічого не могла з собою вдіяти — я вибухнула сміхом. Дикий, істеричний сміх, від якого я задихалася і хапалася за живіт просто посеред паркування.
— Що, чорт забирай, смішного? — буркотливий тон Різа тільки змусив мене сміятися ще сильніше.
— Ти. Я. Ми, — я витерла сльози сміху зі своїх очей. — Ти — колишній спецназівець ВМС, а я — королівська особа, і ми настільки протилежні одне одному, що з таким самим успіхом можемо подати заяву на отримання єгипетського громадянства.
Він не посміхнувся на мою, за загальним визнанням, непереконливу спробу пожартувати.
— Я не знаю, про що ти говориш.
— Припини, — я втомилася боротися, — я питала тебе раніше і питаю знову. Чому ви повернулися, містере Ларсен? На цей раз справжня відповідь.
— Я дав тобі справжню відповідь.
—
Інша
справжня відповідь.
У Різа стиснулася щелепа.
— Я не знаю, що ти хочеш почути від мене, принцесо.
— Я хочу, щоб ти сказав правду.
Я знала свою правду. Мені треба було почути його.
Моя правда? Був лише один чоловік, від поцілунку якого в мене пурхали метелики. Один чоловік, чиї дотики запалювали мене і змушували вірити у всі фантастичні речі, про які я мріяла з дитинства.
Кохання, пристрасть, бажання.
— Правду?
Різ зробив крок до мене, тверда сталь в його очах поступилася місцем бурхливій грозі.
Я інстинктивно зробила крок назад, доки не вдарилася спиною об борт нашого позашляховика. Поруч із нами стояла інша машина, і два автомобілі утворили імпровізований кокон, який потріскував від електрики, коли він поклав свої руки по обидва боки від моєї голови.
—
Правда
, принцесо, що я повернувся, знаючи, на що я підписався. Бачити тебе щодня і не мати змоги торкнутися тебе. Поцілувати тебе.
Претендувати
на тебе, — дихання Різа було гарячим на моїй шкірі, коли він опустив одну руку і провів нею по моєму стегну. Він проникав крізь товстий шар спідниці та колготок, поки моя кіска не стиснулася, а соски не напружилися до твердих крапок, — я повернувся, незважаючи на те, що знав, через які тортури мені доведеться пройти, тому що я не можу залишатися далеко від тебе. Навіть коли тебе немає поряд, ти скрізь. У моїй голові, у моїх легенях, у моїй чортовій душі. І я дуже намагаюся не збожеволіти прямо зараз, мила, тому що все, чого я хочу, це відрізати голову цьому виродку і подати її на блюдечку за те, що він посмів доторкнутися до тебе. Потім перегнути тебе через капот і ляскати по дупі за те, що ти йому дозволила, — він обхопив мене між ніг і стиснув. Я хникала від суміші болю та задоволення. — Тому. Прошу. Мене. Не. Злити.
Тисяча емоцій пробігла по моїх венах, викликаючи запаморочення від збудження та небезпеки.
Тому що те, що Різ щойно сказав, було небезпечним. Те, що ми робили,
відчували
, було небезпечним.
Але я не могла змусити себе турбуватися.
— Різ, я...
Сигнал автомобільної сигналізації прорізав нерухоме нічне повітря, за ним стався вибух сміху вдалині. Я моргнула, частина серпанку розвіялася в моїй голові, але я не рухалася.
Різ відштовхнувся від мене з жорсткою усмішкою.
— Ось тобі правда, принцесо. Щаслива?
Я спробувала знову.
— Різ...
— Сідай у машину.
Я зробила, як він просив. Я була не настільки безглузда, щоб тиснути на нього прямо зараз.
— Нам треба поговорити про це, — сказала я, коли ми виїхали на дорогу.
— З мене вистачить розмов.
Зі свого місця на задньому сидінні я бачила, як м'язи його шиї напружилися від гніву, і він стиснув кермо так міцно, що кісточки пальців затріщали.
Він мав рацію. Сьогодні більше не буде жодних розмов.
Я дивилася у вікно на миготливі вогні Атенберга. Якщо раніше я вважала своє життя складним, то це було ніщо в порівнянні з тим бардаком, в якому я опинилася зараз.