Страница 73 из 139
25. РІЗ
Хтось одного разу сказав, що пекло — це інші люди.
Вони мали рацію.
Точніше, пекло — це
спостереження
за тим, як інші люди кружляють на ковзанці, п'ють гарячий шоколад і пускають бісики одне одному, ніби вони знаходяться в середині чортового фільму Hallmark.
Це був навіть не різдвяний сезон, чорт забирай. Це було гірше.
То був День Святого Валентина.
У мене звело щелепу, коли пролунав сміх Бріджит, до якого приєднався глибший сміх Стефана, і бажання вбити когось — когось чоловічої статі зі світлим волоссям та ім'ям, що починається на С — посилилося.
Що ж було таким страшенно смішним?
Я не міг уявити, щоб щось було настільки смішним, і тим більше те, що сказав Стефан Святий.
Бріджит і Стефан не повинні зараз
зустрічатися
. Минуло лише чотири дні після балу на честь її дня народження. Хто, чорт забирай, ходить на побачення з людиною, з якою познайомився чотири дні тому? Має бути перевірка. Паперова тяганина. Двадцять чотири години спостереження, щоб переконатися, що Стефан не був таємним убивцею-психопатом чи зрадником.
На мою думку, принцеси не повинні ходити на побачення, доки не буде прочесано хоча б річний запас даних. П'ять років, про всяк випадок.
На жаль, моя чортова думка нічого не вартувала для королівської родини, тому я опинився на найбільшій ковзанці в Атенберзі, спостерігаючи, як Бріджит усміхається Стефану, ніби він поборов світовий голод.
Він сказав щось, що змусило її знову розсміятися, і його усмішка розширилася. Він прибрав пасмо волосся з її обличчя, і моя рука сіпнулася до пістолета. Можливо, я б дістав його, якби репортери не зібралися на ковзанці, роблячи знімки Бріджит і Стефана, записуючи на свої камери і ведучи пряму трансляцію в Твіттері, ніби то була олімпійська подія.
— Вони така мила пара, — воркувала репортерка, що сиділа поруч зі мною, кучерява брюнетка в яскраво—рожевому костюмі, від якого в мене боліли очі. — Ви так не думаєте?
— Ні.
Вона моргнула, явно здивована моєю різкою відповіддю.
— Чому? Ви маєте щось проти його світлості?
Я практично бачив, як вона пускає слину від перспективи отримати соковиту історію.
— Я — персонал, — сказав я, — у мене немає думки про особисте життя мого роботодавця.
— Кожен має свою думку, — репортерка посміхнулася, нагадавши мені акулу, що кружляє у воді. — Я Джейс, — вона простягла руку. Я не взяв її, але її не зупинило. — Якщо у вас є думка... або ще щось… — у її голос закралась нотка нав'язливості, — зателефонуйте мені.
Вона дістала з сумочки візитну картку і засунула мені її в руку. Я мало не випустив її на підлогу, але я не був
таким
вже недоумком, тому просто поклав її в кишеню, не дивлячись на неї.
Оператор щось сказав їй німецькою, і вона відвернулася, щоб відповісти йому.
Добре. Я не виносив цікавих людей та світських бесід. Крім того, я був зайнятий — зайнятий тим, що намагався не вбити Стефана.
Я перевірив його біографію перед сьогоднішнім побаченням, і на папері він був страшенно ідеальний. Син герцога Гольштейна, одного з найвпливовіших людей в Ельдоррі, він був майстерним кіннотником, вільно розмовляв шістьма мовами і закінчив Гарвард і Оксфорд, де вивчав політологію та економіку. Він займався благодійністю, а його останні стосунки з ельдоррською спадкоємицею дружньо закінчилися після двох років. Судячи з того, як я спілкувався з ним досі, він здавався дружнім і щирим.
Я ненавидів його.
Не тому, що він виріс у привілейованому суспільстві, а тому, що він міг вільно торкатися Бріджит на людях. Він міг катати її на ковзанах, смішити її, прибирати її волосся з очей, і ніхто й оком не моргнув.
А я міг тільки стояти і дивитись, бо такі жінки, як Бріджит, не призначені для таких чоловіків, як я.
— Ти ніколи нічого не доб'єшся, маленький шматок лайна, — прошипіла мама, її очі були злі й ненависні, коли вона дивилася на мене. — Подивися на себе. Непотрібний і кістлявий. Я мала позбутися тебе, коли мала шанс.
Я мовчав. Востаннє, коли я заговорив у відповідь, вона так сильно побила мене ременем, що продерла сорочку і я кілька тижнів не міг спати на спині. Я зрозумів, що найкращий спосіб впоратися з її поганим настроєм — це сподіватися, що вона зрештою забуде про мою присутність. Зазвичай це відбувалося після того, як вона допивала пляшку до половини.
— Якби не ти, я б уже давно поїхала з цього смердючого міста.
Обурення накочувало на неї хвилями. Мама стояла біля столу у своєму вицвілому рожевому халаті і курила цигарку. Її щоки були блідими і запалими, і хоч їй було всього близько двадцяти, вона могла зійти за сорокарічну.
Я сховав руки під пахвами і спробував заглибитися в себе, поки вона продовжувала розмовляти. То був вечір п'ятниці. Я ненавидів п'ятничні вечори, бо це означало, що в мене будуть цілі вихідні — тільки мама та я.
— Порожнє місце... зовсім не схожий на свого батька... ти мене слухаєш, шматок лайна?
Я витріщився на тріщини в підлозі, поки вони не розпливлися. Якось я виберуся звідси. Якимось чином, якимось способом.
— Я питаю, ти мене слухаєш? — мама схопила мене за плечі і струснула так сильно, що в мене заскрипіли зуби. — Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопче! — вона вдарила мене ззаду так сильно, що я спіткнувся, і від болю у мене задзвеніло у вухах.
Моє тіло сіпнулося, і я побачив, що відбувається, але я не мав часу, щоб встояти на ногах, перш ніж кут обіднього столу врізався в мою голову, і все стало чорним.
Я моргнув, і запах старого соусу для спагетті та горілки зник, змінившись запахом свіжого льоду та всепоглинаючими духами Джес.
Бріджит і Стефан пролетіли повз нас на ковзанах, і камери збожеволіли.
Клац. Клац. Клац.
— ...на якийсь час, — сказав Стефан. — Але я із задоволенням запрошу тебе на побачення, коли повернуся.
— Ви кудись збираєтесь? — запитав я.
З мого боку було недоречно втручатися в їхню розмову, але мені було начхати.
Стефан кинув зляканий погляд у мій бік.
— Так. Моя мати вчора впала і зламала стегно. З нею все гаразд, але вона відновлюється у нашому будинку в Преорії. Їй дуже самотньо, оскільки мій батько тут, на засіданні парламенту, тож я залишуся з нею, поки вона не почуватиметься краще.
Він щиро відповів, що тільки дратувало мене ще більше. Що важче його було ненавидіти, то більше я його ненавидів.
— Як шкода, — сказав я.
Стефан зробив паузу, явно не знаючи, як зрозуміти мій тон.