Страница 68 из 139
Злий і роздратований, але він
тут
.
— Тому що я...
— Я не завадив?
Різ відсунувся від мене так швидко, що мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що сталося. Коли я зрозуміла і побачила хто нас перервав, мій шлунок опустився.
Тому що наприкінці коридору, з наполовину зацікавленим, наполовину самовдоволеним виразом обличчя, стояв не хто інший, як мій кузен Андреас.
— Я прямував до своєї кімнати, коли почув щось і прийшов з'ясувати, — промовив він. — Перепрошую, якщо я... завадив.
Різ заговорив раніше, ніж я встигла.
— Якого біса ти тут робиш?
— Я кузен Бріджит, — Андреас усміхнувся. — Думаю, ми ще
побачимось
. Світ тісний.
Моя голова метнулася між ними.
— Ви знайомі? — як це можливо?
— Ми зустрілися в аеропорту, — невимушено сказав Андреас. — Я подумав, що він упустив гаманець, але, на жаль, помилився. Ми мило побалакали, хоча я так і не дізнався вашого імені, — останню фразу він адресував Різу, який зачекав кілька тактів, перш ніж відповісти.
— Різ Ларсен.
— Містер Ларсен — мій охоронець, — сказала я. — Він... допомагав мені витягнути щось з ока.
Потай я корила себе за таку безтурботність. Ми знаходилися в бічному коридорі у тихішій частині палацу, але всюди були очі та вуха. Я мала знати це краще, ніж сваритися з Різом там, де будь-хто міг пройти повз і підслухати.
Судячи з виразу обличчя Різа, він думав про те саме.
— Справді? Як ласкаво з його боку, — Андреас не був переконаний, і мені не подобалося, як він оцінював нас.
Я випросталася на весь зріст і пильно подивилася на нього. Я не дозволю йому залякати мене. Не в моєму власному будинку.
— Ти казав, що прямував до своєї кімнати, — різко сказала я. — Не дозволяй затримати тебе.
— Ми вперше побачилися через багато років, і ось таке привітання я отримав, — Андреас зітхнув і з навмисною повільністю зняв рукавички, після чого засунув їх у кишеню. — Ти змінилася, відколи стала коронованою принцесою, люба кузино.
— Ти маєш рацію, — сказала я, — я
змінилась
. Я твоя майбутня королева.
Посмішка Андреаса сповзла, і я краєм ока помітила, як Різ посміхнувся.
— Я рада, що ти добрався, — я простягла невелику оливкову гілку, хоча б тому, що в мене не було бажання вступати у відкриту ворожнечу з моїм кузеном протягом наступного місяця або хоч би скільки він планував тут залишатися. — Але в мене зустріч, на яку мені треба повернутись. Ми можемо поговорити пізніше.
Під «пізніше» я мала на увазі «ніколи», сподіваюся.
— Звісно, — перш ніж зникнути в коридорі, Андреас нахилив голову і кинув останній погляд на нас із Різом.
Я чекала добрих дві хвилини, перш ніж дозволила собі розслабитись.
— Твій кузен здається придурком, — сказав Різ.
Я розсміялася, і напруга між нами нарешті полегшала.
— Не здається. Він і
є
придурок. Але він також член сім'ї, тож ми з ним застрягли, — я покрутила каблучку на пальці, намагаючись знайти тактовний спосіб повернути нас до нашої попередньої розмови. — Про те, що сталося до того, як Андреас обірвав…
— Я повернувся, бо хотів повернутися, — сказав Різ, — і… — він зробив паузу, наче роздумуючи, чи варто говорити те, що він збирався сказати. — Я не хотів, щоб ти була одна, поки розбираєшся з усім цим лайном, — він жестом вказав на нашу розкішну атмосферу.
Одна
.
Він сказав це вже вдруге. Спочатку на моєму випускному вечорі, і зараз. І обидва рази він мав рацію.
Я намагалася але не могла зрозуміти порожнє, гризуче почуття, яке переслідувало мене після відходу Різа. Те, що підкрадалося до мене, коли я лежала вночі в ліжку і намагалася вигадати щось, чого я з нетерпінням чекала наступного дня.
Те, що проходило через мене в найдивніші моменти, наприклад, коли я була в центрі подій або вдавала, що сміюся разом з усіма.
Тепер я мала назву для цього почуття.
Самотність.
— Ну… — я посміхнулася, намагаючись приховати, як сильно його слова вплинули на мене, — рада, що ви повернулися, містере Ларсен. Принаймні, коли ви не поводитесь як самі-знаєте-хто.
Він посміхнувся.
— Приємно повернутися назад, принцесо.
Це
було возз'єднання, яке я так хотіла. Мені не подобався Андреас, але, принаймні, він розтопив лід між мною та Різом.
— Отже, що ми робитимемо далі? — що б ми не говорили, він був не просто моїм охоронцем, і в глибині душі ми обидва це знали.
— Ми йдемо туди, куди йдеш ти, — сказав Різ, — я оберігаю тебе. Крапка.
— Ти говориш це так просто, —
а насправді все так складно.
Між Коста-Рікою, його від'їздом і його повторною появою якраз тоді, коли тиск у пошуках «відповідного» чоловіка навалився на мене,
— Все просто, — Різ говорив з такою спокійною впевненістю, що це озвалося в моїх кістках, — я припустився помилки, коли пішов, і я її виправлю.
— Ось так просто.
— Ось так просто, — куточок його рота підвівся. — Хоча вважаю, що ти зробиш це для мене складнішим.
Я тихенько засміялася.
— Коли нам все було просто?
Але хоча я все ще була засмучена тим, що Різ взагалі пішов, я дещо зрозуміла. Відчуття гризючої порожності зникло.