Спотворені ігри

12. РІЗ

Я відчув недобре ще до того, як увійшов до приймального залу палацу, де почув тиху розмову принца Ніколая. Волоски на моїй шиї заворушилися, і хоча я не міг розібрати, що каже брат Бріджит, напружений тон його голосу викликав у моїй голові тривогу.

Мої черевики рипіли надто полірованою мармуровою підлогою приймального залу, і Ніколай замовк. Він стояв посеред двоповерхового приміщення поруч з Елін і Вігго, заступником начальника королівської служби безпеки. Я запам'ятав обличчя та ім'я кожного співробітника, щоб помітити, якщо хтось спробує пробратися всередину, замаскувавшись під палацового службовця.

Я кивнув групі людей.

— Ваша Високосте.

— Містер Ларсен, — Ніколай відповів королівським кивком, — сподіваюся, ви насолоджуєтеся своїм вихідним днем?

Оскільки палац охоронявся дуже суворо, я не працював, коли Бріджит була вдома, а це було майже завжди після госпіталізації її діда. Це було дивно. Я так звик бути поряд з нею двадцять чотири години на добу, що…

Ти не сумуєш за нею.

Я відкинув цю безглузду ідею до того, як вона сформувалася на повноцінну думку.

— Все добре, — я знову спробував малювати, але не просунувся далі за кілька ліній на папері. У мене закінчився творчий потенціал, натхнення — хоч би як це ви називали — кілька місяців тому, і сьогодні я вперше взяв до рук альбом.

Мені потрібно було чимось зайняти свої руки та думки.

Щось, що не було б п'ятьма футами та дев'ятьма дюймами з обличчям ангела та вигинами, які б ідеально підходили під мої долоні.

О, заради всього святого.

Я стиснув щелепи, вирішивши не фантазувати про мою чортову клієнтку, у присутності її брата. І взагалі ніколи.

— Де принцеса Бріджит? — згідно з її розкладом, вона мала кататися верхи з Ніколаєм. Але небо, схоже, готове було пролитися в будь-який момент, тож я припустив, що вони закінчили прогулянку завчасно.

Ніколай обмінявся поглядами з Елін та Вігго, і голка на моєму радарі неприємностей наблизилася до червоної зони.

— Я впевнений, що її Високість десь у палаці, — сказав Вігго. Це був невисокий, важкий чоловік з рум'яним обличчям і далекою схожістю з скандинавським Денні де Віто. — Ми шукаємо її зараз.

Голка пройшла через червону зону і допекла до живого.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що шукаєте її? — мій голос залишався спокійним, але тривога і гнів вирували в моєму животі, — я думав, вона з вами, Ваша Високосте.

Елін подивилася на Вігго. Їй не треба було казати, щоб я почув її крик:

Вігго, ти ідіот.

Що б не діялося, я повинен був про це знати.

Ніколай задерся, дискомфорт проступив на його обличчі.

— Вона була, але ми посварилися, і вона, ох, помчала, поки ми їхали.

— Як давно? — мені було начхати, якщо я звучав неповажно. Це було питання особистої безпеки, а я був охоронцем Бріджит. Я мав право знати, що сталося.

Дискомфорт Ніколая помітно посилився.

— Годину тому.

Гнів спалахнув, на волосинку випередивши тривогу.

—

Годину

тому? І ніхто не подумав зателефонувати мені?

— Стежте за своїм тоном, містере Ларсен, — повчально сказала Елін, — ви говорите зі майбутнім королем.

— Я в курсі, — Елін могла б забрати свої погляди і засунути їх собі в дупу разом з ціпком, що постійно перебуває там. — Ніхто не бачив з того часу принцесу?

— Доглядач знайшов її коня, — сказав Вігго, — ми відвели його назад, щоб...

— Знайшов її коня, — вена пульсувала у мене на лобі, — значить, вона їздила на ньому і не повернула його до стайні сама, — як би вона не була зла, Бріджит ніколи не залишила б тварину без нагляду. З нею щось сталося. Паніка мучила мої нутрощі, коли я видихнув: — скажіть мені. Ви обшукали всю територію чи лише палац?

— Її Високість не повинна там перебувати, — пробурчав Вігго. — Там шторм! Вона всередині...

— Якщо тільки вона не впала з коня і не лежить непритомна десь... — господи, як, чорт забирай, він піднявся до посади заступника начальника служби безпеки? У хом'яків було більше мозку, ніж у нього.

— Бріджит — чудовий вершник, і у нас є кілька людей, які шукають ззовні. Вона могла втекти в одне зі своїх укриттів. Вона часто так робила у дитинстві, — Ніколай глянув на Вігго.

— Але містер Ларсен має рацію. Не завадить перевірити ретельніше. Можливо, нам надіслати додаткових людей, щоб перевірити територію?

— Якщо хочете, Ваша Високосте. Я можу накреслити сектори...

Чорт, неймовірно.

Я був на півдорозі до виходу, перш ніж Вігго закінчив свою ідіотську фразу. Шкода, що начальник служби безпеки, який насправді був компетентним, був у відпустці, бо його заступник був чортовим ідіотом. На той час, як він перестане малювати свої квадратики, Бріджит може серйозно постраждати.

— Куди ви йдете? — Елін покликала мене.

— Виконувати свою роботу.

Я прискорив крок, проклинаючи розміри палацу, і помчав до найближчих дверей, що вели на вулицю. На той час, як я опинився на території палацу, моя паніка переросла у справжній жах. Грім гримів так голосно, що зачинилися двері, а дощ лив так сильно, що сади та фонтани розпливалися перед очима.

Маєток був занадто великим, щоб я міг обшукати його поодинці, тому я мав діяти стратегічно. Найкраще було б почати з офіційної стежки для верхової їзди у південно—східному кутку і йти звідти, хоча дощ уже змив усі відбитки копит.

На щастя, у палаці був парк моторизованих візків для перевезення гостей територією, і я дістався до стежки верхової їзди за десять хвилин замість півгодини, які знадобилися б мені для пішої прогулянки.

— Ну, принцесо, де ти? — промимрив я, мої очі напружилися, щоб побачити крізь товстий шар води.

У голові промайнули образи Бріджит, що лежить на землі, її зігнутого і травмованого тіла. Моя шкіра стала крижаною, а кермо ковзало під моїми спітнілими долонями.

Якщо з нею щось трапилося, я вб'ю Вігго. Повільно.

Я обстежив усі стежки, але за двадцять хвилин я все ще не знайшов її, і я почав зневірятися. Вона

могла бути

в будинку, але чуття підказувало мені, що це не так, а чуття ніколи не підводило мене.

Можливо, вона знаходилася в зоні, куди візок не міг дістатися. Чи не завадило б перевірити.

Я заглушив двигун і вистрибнув назовні, не звертаючи уваги на різкі опіки від крапель дощу на шкірі.