Страница 32 из 139
9. БРІДЖИТ
Щось змінилося у ніч мого випуску. Можливо, це була загальна травма або той факт, що Різ добровільно розповів мені про своє минуле, але давня ворожість між нами перетворилася на щось інше — на те, що не давало мені спати пізно вночі і зводило з розуму метеликів у моєму животі.
Це точно не було
закоханістю
. Скоріше, потяг у парі з... цікавістю? Захопленням? Що б це не було, мене це напружувало, тому що в списку найгірших ідей, які могли в мене виникнути, потай втекти і бути викраденою було номером два. Розвиток неплатонічних почуттів до мого охоронця був номером один.
На щастя, у Нью-Йоркуя була настільки зайнята, що в мене майже не залишалося часу на те, щоб дихати, а тим більше вдаватися до недоречних фантазій.
Ми з Різом переїхали на Манхеттен через три дні після закінчення університету, і літо пройшло у вихорі зустрічей благодійних рад, світських заходів та пошуків житла.
На той час, коли настав серпень, я підписала договір про оренду прекрасного таунхауса на Грінвіч-Віллідж, зносила дві пари підборів від прогулянок містом і познайомилася з усіма учасниками світського життя, з деякими з яких я
«шкодувала»
, що познайомилася.
— Вона сповзає, — Різ оглянув навколишній натовп.
Ми були на відкритті нової виставки у Верхньому Іст-Сайді, присвяченій ельдорранським художникам, що зазвичай не було б великою проблемою, але у списку гостей була зірка бойовиків Нейт Рейнольдс і папараці були в повному складі.
— Що? — спитала я крізь посмішку, позуючи перед камерами. Через деякий час ці виступи набридли. Дівчинка могла витримати невелику кількість усмішок, махань рукою та світських розмов, перш ніж знепритомніти від нудьги, але це було частиною моєї роботи, тому я посміхалася і терпіла. У буквальному значенні.
— Твоя посмішка. Вона сповзає.
Він мав рацію. Я навіть не помітила.
Я знову додала потужність своїй посмішці і постаралася не позіхнути.
Боже, я не можу дочекатися, коли опинюся вдома.
У мене ще був обід, два інтерв'ю, засідання правління Нью-Йоркського фонду порятунку тварин та кілька справ, але після цього... піжама та солодкий сон.
Я не
ненавиділа
свою роботу, але мені хотілося б займатися чимось більш значущим, ніж бути ходячим, манекеном, що говорить.
І так було. День за днем, місяць за місяцем те саме. Осінь змінювалася зимою, потім весна та літо, потім знову осінь.
Різ стояв поруч зі мною під час усього цього, суворий і буркотливий, як завжди, але він стримував своє владне ставлення. Для нього, принаймні. Порівняно з нормальною людиною, він все ще був надмірно опікуючим до невротизму.
Я любила і ненавиділа це однаково. Любила тому, що в мене було більше свободи, а ненавиділа, бо більше не могла використовувати своє роздратування як щит проти того, що тріщало між нами.
А там щось
було
. Я просто не була впевнена, чи тільки я сама це бачила, чи він теж.
Я не питала. Так було безпечніше.
— Ти коли-небудь думав про те, щоб зайнятися чимось, крім охорони? — запитала я в винятково гарний вечір. Нарешті у мене не було жодних планів, крім побачення з телевізором та морозивом, і мені це подобалося.
Був вересень, майже два роки з того часу, як ми з Різом вперше зустрілися, і більше року з того часу, як я переїхала до Нью-Йорка. Я повністю перейшла на сезонні прикраси, включаючи осінній вінок над каміном, подушки та ковдри у земляних тонах та міні—гарбуз на журнальному столику.
Ми з Різом дивилися ексцентричну комедію, яка з'явилася у моїх рекомендаціях на Netflix. Він сидів прямо, повністю одягнений у свій робочий костюм, а я згорнулася калачиком, поклавши ноги на диван, з пінтою
(міра ємкості, близько 0,5л)
морозива в руці.
— Охоронництвом?
— Це слово, — сказала я, — якщо ні, то я оголошую його таким королівським указом.
Він посміхнувся.
— Ти так і зробила б. І щоб відповісти на твоє запитання, ні, не думав. День, коли я це зроблю, буде днем, коли я перестану бути «охоронцем».
Я закотила очі.
— Напевно, приємно бачити все у чорно-білому кольорі.
Погляд Різа затримався на мені на мить, перш ніж він відвів очі.
— Повір мені, — сказав він, — не все чорно-біле.
Незрозуміло моє серце пропустило удар, але я змусила себе не вимагати, щоб він сказав мені, що він мав на увазі. Можливо, він нічого не мав на увазі. То була випадкова фраза.
Натомість я переключилася на фільм і зосередилася на тому, щоб
не
дивитися на чоловіка, що сидить поруч зі мною.
Це спрацювало. Схоже на те.
Я сміялася з того, що сказав один із персонажів, і краєм ока помітила, що Різ дивиться на мене.
— Це мило, — сказав він.
— Що?
— Твоя справжня посмішка.
Забудьте про пропущений удар. Моє серце пропустило цілу пісню.
Цього разу я приховала це, спрямувавши на нього свою ложку.
— Це був комплімент.
— Якщо ти так кажеш.
— Не намагайся обдурити мене, — я пишалася тим, що нормально звучала, коли мої нутрощі робили все, що завгодно, тільки
не
нормальне. Тремтять, стрибають, звиваються. Мій лікар мав би пам’ятний день, — ми пройшли важливий етап. Різ Ларсен зробив перший комплімент Бріджит фон Ашеберг, і на це пішло всього два роки. Відзнач цей день.
Різ пирхнув, але його очі наповнилися гумором.
— Один рік та десять місяців, — сказав він. — Якщо ми рахуємо.
Що він і робив.
Якщо моє серце пропустить ще хоч одну пісню, у нього не залишиться плейлиста.
Не дуже добре. Зовсім не добре.
Що б я не відчувала до Різа, це не могло розвинутися далі за те, що було зараз. Тому, намагаючись позбавитися все більш тривожних реакцій на свого охоронця, я погодилася піти на побачення з Луї, сином французького посла в ООН, коли я зіткнулася з ним на заході через місяць після ночі кіно з Різом.
Луї з'явився на наше побачення рівно о сьомій годині з букетом червоних квітів і чарівною посмішкою, яка потьмяніла, коли він побачив похмурого охоронця, що стояв так близько позаду мене, що я відчувала жар від його тіла.
— Це для тебе, — Луї простяг мені квіти, не зводячи настороженого погляду з Різа. — Ти прекрасно виглядаєш.
Позаду мене пролунав низький рик, і Луї помітно ковтнув.
— Дякую, вони чудові, — сказала я з люб'язною усмішкою. — Дозволь мені поставити їх у воду, і я зараз повернуся.
Моя посмішка зникла, коли я повернулася спиною до Луї і зустрілася поглядом з Різом.