Страница 29 из 139
8. БРІДЖИТ/РІЗ
БРІДЖИТ
Одну секунду я стою. Наступної секунди я вже лежала на землі, притулившись щокою до трави, а Різ прикривав моє тіло своїм, і по парку лунали крики.
Все сталося так швидко, що моєму мозку знадобилося кілька ударів, щоб наздогнати пульс.
Вечеря. Парк. Постріли. Крики.
Окремі слова, які мали сенс самі собою, але я не могла зв'язати їх у зв'язну думку.
Пролунав ще один постріл, потім ще крики.
Наді мною Різ видав прокляття, таке низьке і різке, що я швидше відчула його, ніж почула.
— На рахунок «три» ми біжимо в укриття дерев, — його рівний голос трохи заспокоїв мої нерви. — Зрозуміла?
Я кивнула. Моя вечеря загрожувала знову з'явитися, але я змусила себе зосередитися. Я не могла виходити з себе, не тоді, коли ми були на очах у стрільця.
Тепер я його бачила. Було так темно, що я не могла розрізнити багатьох деталей, крім його волосся — довгого і кучерявого на маківці — і його одягу. Толстовка, джинси, кросівки. Він виглядав як будь-який з десятків хлопців з моїх класів у Тейєрі, і це робило його ще страшнішим.
Він стояв спиною до нас, дивлячись униз на щось,
когось
— жертву — але він міг повернутися в будь-яку секунду.
Різ посунувся, щоб я могла піднятись, не висовуючись. Він дістав пістолет, і буркотлива, але задумлива людина з вечері зникла, змінившись холоднокровним солдатом.
Зосереджений. Рішучий. Смертоносний.
Вперше я побачила його таким, яким він був в армії, і тремтіння пробігло у мене хребтом. Я пошкодувала будь-кого, кому доведеться зіткнутися з ним на полі бою.
Різ рахував усе тим самим спокійним голосом.
— Раз, два...
три
.
Я не думала. Я бігла.
Позаду нас пролунав ще один постріл, я здригнулася і спіткнулася об хисткий камінь. Різ міцно схопив мене за руки, його тіло, як і раніше, прикривало мене ззаду, і повів до чагарників дерев на краю парку. Ми не могли дістатися до виходу, не пройшовши прямо повз стрільця, де не було жодного укриття, тому нам довелося чекати, поки прибуде поліція.
Вони мали скоро приїхати, правда? Один із інших людей у парку, мабуть, уже зателефонував їм.
Різ штовхнув мене вниз за велике дерево.
— Чекай тут і
не
рухайся, поки я не дам добро, — наказав він, — найголовніше, не дозволяй нікому бачити тебе.
Мій пульс почастішав.
— Куди ти йдеш?
— Хтось має зупинити його.
Холодний піт виступив на моєму тілі. Він не міг говорити про те, про що я думала.
— Це не обов'язково маєш бути
ти
. Поліція...
— Коли вони приїдуть, буде вже надто пізно, — Різ виглядав похмурішим, ніж я коли-небудь бачила його. —
Не. Рухайся.
І він пішов.
Я з жахом дивилася, як Різ перетинає відкритий простір у напрямку стрільця, який цілився у когось на землі. Лавка загороджувала мені вид на жертву, але коли я присіла нижче, я змогла побачити під лавкою, і мій страх подвоївся.
То була не одна людина. То були
двоє
. Чоловік і, судячи з розміру людини поруч із ним, дитина.
Тепер я знала, чому у Різа був такий вираз обличчя перед відходом.
Хто може цілитися у
дитину
?
Я притиснула кулак до рота, борючись із бажанням вирвати. Менше години тому я дражнила Різа за хлібом та вином і думала про те, що мені ще потрібно зібрати речі, перш ніж ми поїдемо до Нью-Йорка. А тепер я ховалася за деревом у випадковому парку, спостерігаючи, як мій охоронець біжить назустріч можливій смерті.
Різ був досвідченим солдатом і охоронцем, але він все ще був людиною, а люди вмирають. За одну хвилину вони були поруч. Наступної хвилини вони зникали, залишивши по собі лише порожню, неживу оболонку того, ким вони були раніше.
—
Люба, боюся, у мене погані новини, — очі мого дідуся налилися кров'ю, і я притиснула до грудей свого м’якого іграшкового жирафа, страх пронісся по моєму тілу. Мій дідусь ніколи не плакав.
— Це про твого батька. Стався нещасний випадок.
Я відмахнулася від спогадів і встигла побачити, як чоловік, що лежить на землі, повернув голову на частку дюйма. Він помітив Різа, який підкрадався до стрільця ззаду.
На жаль, цього невеликого руху виявилося достатньо, щоб збити з пантелику стрілка, він крутнувся на місці і вистрілив втретє в той же час, коли Різ розрядив свій пістолет.
З моїх вуст вирвався крик.
Різ. Постріл. Різ. Постріл.
Слова прокручувалися в моєму мозку, як найжахливіша мантра у світі.
Стрілець звалився на землю. Різ похитнувся, але встояв на ногах.
Вдалині завивали поліцейські сирени.
Уся сцена, від першого пострілу до теперішнього моменту, сталася менш як за десять хвилин, але жах умів розтягувати час так, що кожна секунда здавалася вічністю.
Здавалося, що вечеря була багато років тому. Випускний міг би статися й у іншому житті.
Інстинкт змусив мене підвестися на ноги, і я побігла до Різа, моє серце було в горлі.
Будь ласка, нехай з тобою все буде добре.
Коли я підійшла до нього, він уже обеззброїв стрільця, що лежав на землі, стікаючи кров'ю і стогнав. За кілька футів від нього лежав стікаючий кров'ю чоловік, у якого цілився стрілець, його обличчя було блідим при світлі місяця. Дитина, хлопчик років семи-восьми, стояв навколішки поряд з ним, його величезні злякані очі дивилися на нас з Різом.
— Якого
біса
ти робиш? — Різ загарчав, коли побачив мене.
Я судорожно оглянула його на ушкодження, але він стояв, говорив і був буркотливим, як завжди, так що він не міг
сильно
постраждати.
Хлопчик, з іншого боку, потребував заспокоєння.
Я проігнорувала питання Різа і сіла, щоб опинитися на одному рівні з хлопчиком.
— Все гаразд, — м'яко сказала я. Я не підходила ближче, не бажаючи ще більше налякати його, — ми не завдамо тобі шкоди.
Він міцніше стиснув руку свого батька.
— Мій тато помре? — спитав він тоненьким голосом.
У моєму горлі утворився ком емоцій. Він був приблизно мого віку, коли помер мій батько, і...
Стоп. Це не про тебе. Зосередься на моменті.
— Незабаром приїдуть лікарі, і вони його вилікують, — я сподівалася. Чоловік втрачав свідомість, і кров сочилася навколо нього, забруднюючи кросівки хлопчика.
Формально приїхали парамедики, а не лікарі, але я не збиралася пояснювати травмованій дитині різницю. «Лікарі» звучало більш обнадійливо.
Різ присів поруч зі мною.