Страница 24 из 139
— Неохоче і з допомогою, — Різ підняв погляд, — твоя рудоволоса подруга погрожувала.
Звісно
. У цьому було більше сенсу. Мабуть, моїм друзям було прикро, що я пропускаю фестиваль, от вони й влаштували, так би мовити, вечірку-втішання. Але щось не сходилося.
— Вони поїхали вчора ввечері.
— Вони занесли все заздалегідь, поки ти була в душі.
Хм, правдоподібно. Я довго приймала душ.
Умиротворена і захоплена, я схопила оберемок чіпсів, цукерок та напоїв і залізла в м'який намет, де по телевізору дивилася виступи своїх улюблених гуртів. Якість звуку та зображення була настільки гарною, що я майже відчувала, ніби я там.
Зізнатися, мені було комфортніше, ніж на самому фестивалі, але мені не вистачало людей, з якими можна було б насолодитися цим.
Через годину я висунула голову з намету, вагаючись.
— Містер Ларсен. Чому б тобі не приєднатися до мене? Тут багато їжі.
Він усе ще сидів на дивані, насупившись, як ведмідь, що встав не з тієї лапи.
— Ні, дякую.
— Давай, — я помахала рукою довкола, — не змушуй мене веселитися на самоті. Це так сумно.
Губи Різа розтягнувся в невеликій усмішці, перш ніж він підвівся зі свого місця.
— Лише тому, що ти послухалася, і не поїхала на фестиваль.
Цього разу насупилась я.
— Ти кажеш це так, ніби дресируєш собаку.
— Більшість речей у житті схожі на дресирування собаки.
— Це не правда.
— Приходиш на роботу, отримуєш гроші. Залицяєшся до дівчини, отримуєш секс. Навчаєшся, отримуєш хороші оцінки. Дієш і отримуєш винагороду. Суспільство працює на цьому.
Я відкрила рота, щоб заперечити, але він мав рацію.
— Ніхто більше не використовує слово «
залицяєшся
», — пробурмотіла я. Я ненавиділа коли він мав рацію.
Його усмішка поглибилася на частку дюйма.
Він був надто великий, щоб поміститися в наметі разом зі мною, тому він влаштувався на підлозі поруч із ним. Незважаючи на мої умовляння, він відмовився доторкнутися до їжі, залишивши мене поглинати закуски самостійно.
Ще через годину я проковтнула стільки цукру та вуглеводів, що відчула себе трохи погано, а Різ виглядав достатньо знудьгованим, щоб заснути.
— Я так розумію, ти не шанувальник електронної музики, — я потяглася і скривилася. Останній пакет чіпсів із сіллю та оцтом був поганою ідеєю.
— Це схоже на невдалу рекламу Mountain Dew.
Я мало не подавилася водою.
— Досить справедливо, — я втерла рота серветкою, не в силах приховати посмішку. Різ був такий серйозний, що я раділа, коли його кам'яна маска тріскалася. — Отже, скажи мені. Якщо тобі не подобається електронна танцювальна музика, що тобі подобається?
— Не часто слухаю музику.
— Хобі? — наполягала я, — у тебе має бути хобі.
Він не відповів, але короткий спалах настороженості в його очах сказав мені все, що мені потрібно було знати.
— У тебе воно є! — я так мало знала про Різа за межами його роботи, що схопилася за цю інформацію, як голодна тварина. — Що це? Дай вгадаю, в'язання. Ні, спостереження за птахами. Ні, косплей.
Я обрала найвипадковіші, не схожі на Різа захоплення, які тільки могла вигадати.
— Ні.
— Колекціонування марок? Йога? Покемони...
— Якщо я скажу тобі, ти заткнешся? — роздратовано сказав він.
Я відповіла блаженною усмішкою.
— Можливо.
Різ довго вагався, перш ніж сказати:
— Я малюю, іноді.
З усього, що я очікувала від нього почути, це не увійшло навіть у першу сотню.
— Що ти малюєш? — мій тон став дражливим. — Думаю, багато броньованих машин та охоронних сигналізацій. Можливо, німецьку вівчарку, коли ти відчуваєш тепло та затишок.
Він пирхнув.
— За винятком вівчарки, якщо послухати тебе то я нудний, як лайно.
Я відкрила рота, але він підняв руку.
— Не думай про це.
Я закрила рота, але посмішка залишилася.
— Як ти почав малювати?
— Мій терапевт порадив мені це. Сказав, що це допоможе впоратися із моїм станом. Виявилось, що мені це подобається, — він знизав плечима, — терапевт пішов, але малювання залишилося.
Мене пронизав ще один спалах здивування, як від того, що у нього був терапевт, так і від того, що він так вільно говорив про це. Більшість людей не зізналися б у цьому так легко.
Хоча в цьому було сенс. Він прослужив у армії десять років. Я вважаю, що він пережив свою частку травм.
— ПТСР
(Посттравматичний стресовий розлад)
? — м'яко запитала я.
Різ швидко кивнув головою.
— Комплексний посттравматичний стресовий розлад, — він не став уточнювати, а я не стала на нього тиснути. Це було надто особисте питання, щоб його торкатись.
— Я розчарована, — сказала я, змінюючи тему, бо
відчувала
, що вона знову закривається, — я дуже сподівалася, що ти захоплюєшся косплеєм. З тебе вийшов би хороший Тор, тільки з темним волоссям.
— Вдруге ти намагаєшся змусити мене зняти сорочку, принцесо. Обережніше, бо я подумаю, що ти намагаєшся мене спокусити.
Жар охопив моє обличчя.
— Я не намагаюся зняти з тебе сорочку Тор навіть не… — я зупинилася, коли Різ видав низький смішок, — ти підколюєш мене.
— Коли ти сердишся, твоє обличчя схоже на полуницю.
Між установкою домашнього фестивалю та словами «
твоє обличчя схоже на полуницю
» з вуст Різа, я була впевнена, що прокинувся в альтернативному вимірі.
— Я
не
схожа на полуницю, — сказала я з такою гідністю, на яку тільки була здатна. — Принаймні я не та, хто відмовляється від операції.
Густі темні брови Різа опустилися.
— Від твоєї постійної похмурості, — уточнила я, — хороший пластичний хірург може допомогти тобі з цим.
Мої слова на мить повисли в повітрі, перш ніж Різ зробив те, що збентежило мене до глибини душі. Він розсміявся.
Справжній
сміх, а не напівусмішка, яку він дозволив собі в Ельдоррі. Його очі зморщилися, поглибивши слабкі, дивно сексуальні зморшки навколо них, а зуби блиснули білизною на тлі засмаглої шкіри.
Звук ковзнув по мені, такий же грубий і фактурний, яким я уявляла його дотик.
Не те щоб я колись уявляла собі, яким буде його дотик. Це було гіпотетично.
— Touché, — залишки веселощів заповнили куточки його рота, перетворивши його з чудового на спустошеного.
І тоді сталася інша катастрофа, набагато тривожніша, ніж застрягти в надто тісній сукні у громадській примірочній.
Щось легке і оксамитове доторкнулося до мого серця... і
затремтіло