Страница 16 из 139
4. РІЗ/БРІДЖИТ
Різ
Ми з Бріджит прибули до Атенберга, столиці Ельдорри, через чотири дні після того, як мій указ про заборону прогулянок відкрив другий фронт у нашій холодній війні. Політ літаком був холоднішим, ніж зимове купання в російській річці, але мені було все одно.
Мені не треба було їй подобатися, щоб робити свою роботу.
Я оглянув майже порожній Національний цвинтар міста, прислухаючись до моторошного виття вітру, що свистить у голих деревах. Глибокий холод пронісся цвинтарем, проникаючи крізь шари одягу і занурюючись глибоко в мої кістки.
Сьогодні був перший напіввільний день у розкладі Бріджит з того часу, як ми приземлилися, і вона потрясла мене до глибини душі, коли наполягла на тому, щоб провести його на цвинтарі.
Але коли побачила причину, я зрозумів.
Я тримався на шанобливій відстані від того місця, де вона стояла навколішки перед двома надгробками, але все ж таки був досить близько, щоб бачити вигравірувані на них імена.
Жозефін фон Ашеберг. Фредерік фон Ашеберг.
Її батьки.
Мені було десять років, коли спадкоємиця престолу Жозефіна померла під час пологів. Я пам'ятаю, як фотографії покійної принцеси впродовж тижнів з’являлися в журналах та на екранах телевізорів. Принц Фредерік загинув через декілька років в автокатастрофі.
Ми з Бріджит не були друзями. Чорт, ми навіть не були дружні більшість часу. Але це не заважало моєму серцю стискатися, коли я бачив смуток на її обличчі, коли вона щось бурмотіла, звертаючись до могил своїх батьків.
Бріджит прибрала пасмо волосся з обличчя, і її сумний вираз змінився на невелику посмішку, коли вона сказала щось ще. Мене рідко хвилювало, що люди роблять і говорять у своєму особистому житті, але я майже шкодував, що не перебуваю досить близько, щоб почути, що змусило її посміхнутися.
Мій телефон пілікнув, і я був радий відволіктися від своїх тривожних думок, доки не побачив повідомлення.
Крістіан:
Я можу назвати тобі ім'я менш ніж за десять хвилин.
Я:
Ні. Кинь це.
З'явилося ще одне повідомлення, але я прибрав телефон до кишені, не читаючи його.
Мене охопило роздратування.
Крістіан був впертим виродком, якому подобалось копатися у скелетах у шафах інших. Він діставав мене з того часу, як дізнався, що я проведу канікули в Ельдоррі — він знав мої побоювання щодо цієї країни — і якби він не був моїм босом і найближчим другом, його обличчя вже давно б зустрілося з моїм кулаком.
Я сказав йому, що не хочу цього імені, і я серйозно. Я прожив тридцять один рік, нічого не знаючи. Я зможу прожити ще тридцять один рік, або стільки, скільки потрібно, перш ніж я дам дуба.
Я повернув свою увагу до Бріджит якраз у той момент, коли поруч тріснула гілка, а потім пролунало тихе клацання затвора фотоапарата.
Я підняв голову, і з мого горла вирвалось низьке гарчання, коли я помітив копицю світлого волосся, що виглядало з— за верхівки сусіднього надгробка.
Чортові папараці.
Цей засранець заверещав і спробував втекти, коли зрозумів, що його спіймали, але я увірвався і схопив його за куртку, перш ніж він встиг зробити більше кількох кроків.
Кутом ока я помітив, як Бріджит встала, вираз її обличчя був стурбований.
— Дай мені камеру, — сказав я, мій спокійний голос видавав мій гнів. Папарацці були неминучим злом при охороні високопосадовців, але була різниця між тим, щоб сфотографувати людину під час їжі та шопінгу, і тим, щоб сфотографувати її в приватний момент.
Бріджит відвідувала
могили
своїх батьків, чорт забирай, і цей шматок лайна мав нахабство вторгнутися.
— Нізащо, — пробурчав папарацці. — Це вільна країна, а принцеса Бріджит — публічна персона. Я можу...
Я не став чекати, поки він закінчить фразу, і вихопив камеру з його рук, кинув її на землю і розбив її вщент своїм черевиком.
Мені не подобалося просити двічі.
Він заревів на знак протесту.
— Це була камера за п'ять тисяч доларів!
— Вважай, що тобі пощастило, що це все, що було зламано, — я відпустив його куртку і розправив її для нього, цей рух був скоріше загрозою, ніж люб'язністю. — Ти маєш п'ять секунд, щоб зникнути з мого поля зору, перш ніж це зміниться.
Папараці був обурений, але не був дурним. За дві секунди він зник серед дерев, залишивши по собі уламки своєї непотрібної камери. За хвилину після цього я почув, як завівся двигун і машина виїхала зі стоянки.
— Я впізнала його. Він із
National Express,
— Бріджит підійшла до мене, анітрохи не здивована таким поворотом подій. — Найгірша жовта преса. Вони, мабуть, напишуть статтю про те, що я вступила в сатанинський гурток або щось таке після того, що ти зробив з його камерою.
Я пирхнув.
— Він заслужив на це. Я не терплю людей, які не поважають чужого особистого простору.
На її обличчі майнула невелика усмішка, перша, яку вона подарувала мені за останні кілька днів, і колишній холод ослаб.
— Він папараці. Це його робота — вторгатися у чуже особисте життя.
— Не тоді, коли люди на довбаному цвинтарі.
— Я звикла до цього. Якщо я не в палаці, завжди є шанс, що те, що я роблю, потрапить до газет, — у голосі Бріджит звучала покірність. — Дякую, що подбав про це, навіть якщо твій метод був більш... агресивним, ніж я порадила б, — в її очах залишився натяк на смуток, і я знову відчув дивну напругу в грудях. Можливо, це було тому, що я мав відношення до джерела її смутку — почуття, що я залишився один у світі, без двох людей, які мали любити мене найбільше, поряд зі мною.
У мене ніколи не було такої батьківської любові, тому, незважаючи на дірку, яку це залишило, я не розумів, чого мені не вистачає. Бріджит
пережила
це принаймні з боку батька, тому я уявляв, що для неї ця втрата була ще більшою.
Ти тут не для того, щоб спілкуватися з нею, придурок. Ти тут, щоб охороняти її. От і все.
Неважливо, наскільки гарною чи сумною вона виглядала, або як сильно я хотів стерти меланхолію, що огортає її.
У мої обов'язки не входило змушувати її почуватися краще.
Я відійшов.
— Ти готова? Ми можемо залишитися довше, якщо хочеш, але за годину в тебе захід.
— Ні, я готова. Я просто хотіла привітати батьків з Різдвом та розповісти їм про своє життя, — Бріджит заправила пасмо волосся за вухо, виглядаючи сором'язливо.
— Це звучить безглуздо, але це традиція, і я відчуваю, що вони слухають… — вона запнулася. — Як я вже сказала, це безглуздо.