Спотворені ігри

, я люблю робити у вільний час. Більшість людей, дивлячись на мене, робили припущення, засновані на моїй зовнішності та походженні, і так, деякі з них були вірні. Я люблю шопінг та вечірки, як і будь— яка інша дівчина, але це не означало, що мене не цікавили й інші речі.

— Дивно, як добре ти розумієшся на моїй особистості, знаючи мене всього місяць, — холодно сказала я.

— Я проводжу своє дослідження, принцесо, — це був єдиний спосіб, яким Різ звертався до мене. Він відмовлявся називати мене на ім'я або

Вашу Високість.

Я відмовилася називати його інакше, ніж містер Ларсен. Я не була впевнена, що цим чогось досягла, оскільки він не подавав жодних ознак того, що це його турбує, але це задовольняло мою незначну частину. — Я знаю про тебе більше, ніж ти гадаєш.

— Але не те, чому я працюю волонтером у притулку для тварин. Отже, мабуть, тобі потрібно підтягнути свої дослідницькі навички.

Він блиснув своїми металевими сірими очима в мій бік, і мені здалося, що я помітила натяк на веселощі, перш ніж стіни знову рухнули.

— Touché(

вигук, що використовується для підтвердження хорошої думки

), — він завагався, потім неохоче додав: — ти не така, як я очікував.

— Чому? Тому що я не абсолютна дурепа? — мій голос похолов ще більше, коли я намагалася приховати несподіваний докір від його слів.

— Я ніколи не казав, що ти абсолютна дурепа.

— Ти мав на увазі це.

Різ поморщився.

— Ти не перша королівська особа, яку я охороняю, — сказав він. — Ти навіть не третя та не четверта. Всі вони поводилися однаково, і я чекав від тебе того ж. Але ти не…

Я вигнула брову.

— Я не...?

Невелика усмішка промайнула на його обличчі так швидко, що я мало не пропустила її.

— Абсолютна дурепа.

Я не змогла стриматись. Я засміялася.

Я

, сміялась з того, що сказав Різ Ларсен. Мабуть, пекло замерзло.

— Моя мама була великою любителькою тварин, — сказала я, здивувавши саму себе. Я не планувала говорити про свою матір із Різом, але відчула, що змушена скористатися затишшям у наших зазвичай антагоністичних стосунках, — я успадкувала це від неї. Але в палаці не дозволялося заводити домашніх тварин, і єдиним способом регулярно спілкуватися з ними була робота волонтером у притулках.

Я простягла руку і посміхнулася, коли Медоу взяла її в лапи, немов даючи мені п'ять.

— Мені це подобається, але я також роблю це, тому що… — я шукала потрібні слова. — Це змушує мене почуватися ближче до мами. Любов до тварин — це те, що поділяємо лише ми. Інші члени моєї родини люблять їх, але не так, як ми. Або любили.

Я не знала, що спонукало мене до цього. Може, я хотіла довести, що працюю добровольцем не для піару? Чому мене хвилювало, що про мене думає Різ?

А може, мені треба було поговорити про свою маму з кимось, хто її не знав. В Атенберзі я не могла згадати про неї без того, щоб люди не кидали на мене жалісливі погляди, але Різ був спокійний і незворушний, як завжди.

— Я розумію, — сказав він.

Два простих слова, але вони заповзли всередину мене і заспокоїли ту частину мене, про яку я і не підозрювала, що вона потребує заспокоєння.

Наші очі зустрілися, і повітря стало ще щільнішим.

Темні, загадкові, пронизливі. У Різа були такі очі, які дивилися прямо в душу людини, проникаючи крізь верстви витонченої брехні, щоб дістатись потворної правди, прихованої під нею.

Скільки моїх істин він міг побачити? Чи зміг він роздивитися дівчину під маскою, ту, що несла десятиліттями тягар, яким боялася поділитися, ту, що вбила…

— Хазяїне! Відшмагай мене, хазяїне! — Шкіра вибрав цей момент, щоб дати волю одному зі своїх сумнозвісних недоречних спалахів, — будь ласка, відшмагай мене!

Чари розсипалися так само швидко, як і з’явились.

Різ відвів погляд убік, а я подивився вниз, моє дихання виривалося з грудей у суміші полегшення та розчарування.

— Хазя… — Шкіра затих, коли Різ зміряв його поглядом. Птах скуйовдив пір'я і застрибав по клітці, після чого запанувала нервова тиша.

— Вітаю, — сказала я, намагаючись струсити з себе тривожну електрику, яку миттю з'явилися, — можливо, ти перша людина, яка змусила Шкіру зупинитися на середині пропозиції. Тобі варто забрати його.

— Ні, чорт забирай. Я не люблю тварин, що лаються.

Ми дивилися один на одного протягом секунди, перш ніж сміх вирвався з моїх вуст, а залізна завіса, що заплющувала його очі, піднялася настільки, що я змогла помітити ще один проблиск гумору.

Ми більше не розмовляли до кінця моєї зміни, але настрій між нами став настільки світлим, що я переконала себе в тому, що у нас із Різом можуть бути функціональні робочі стосунки.

Я не була впевнена, оптимізм це чи ілюзія, але мій мозок завжди чіплявся за найменші свідчення того, що все не так вже й погано, щоб упоратися з дискомфортом.

Вітер тріпав голу шкіру на моєму обличчі та шиї, коли ми йшли додому після моєї зміни. Ми з Різом сперечалися, йти пішки чи їхати машиною, але зрештою навіть він визнав, що було б безглуздо їхати машиною в таке близьке місце.

— Тобі не терпиться відвідати Ельдорру? — запитала я. Через кілька днів ми виїжджали до Атенберга на зимові канікули, і Різ згадав, що це буде його перше відвідування країни.

Я щиро сподівалася розвинути наш попередній спалах товариства, але я помилилася, тому що обличчя Різа закрилося швидше, ніж домашня вечірка, на яку увірвались копи.

— Я не збираюся їхати туди у відпустку, принцесо. — він сказав це так, ніби я змушувала його їхати до тюремного табору, а не до місця, яке Travel + Leisure назвав дев'ятим найкращим містом у світі для відвідування.

— Я знаю, що ти не збираєшся у відпустку, — я намагалася і не змогла стримати роздратування у своєму голосі, — але в тебе буде вільний час...

Високочастотний вереск шин розірвав повітря. Мій мозок не встиг обробити звук, як Різ штовхнув мене в сусідній провулок і притиснув до стіни, тримаючи напоготові пістолет і прикриваючи мене своїм тілом.

Мій пульс почастішав як від раптового сплеску адреналіну, так і від близькості до нього. Він випромінював тепло і напругу від кожного сантиметра своєї великої, мускулистої фігури, і вона огортала мене, як кокон, коли мимо промайнула машина, врубаючи музику і виплескуючи сміх із напіввідкритих вікон.

Серцебиття Різа билося об мої лопатки, і ми стояли завмерши в провулку ще довго після того, як музика стихла і залишилося тільки наше важке дихання.

— Містере Ларсен, — тихо сказала я. — Я думаю, ми гаразд.