Страница 120 из 139
45. РІЗ
Вона не приходила.
Я стояв на даху самої північної башти палацу, зі стиснутою щелепою спостерігаючи, як на моєму годиннику цокають хвилини.
Шість хвилин по дев’ятій. Сім. Вісім.
Бріджит завжди була пунктуальна, якщо в неї не затягувалася зустріч, а в неї не було зустрічей пізно ввечері.
Тік. Тік. Тік.
Невпевненість згорнулася в моєму животі. Це була авантюра — зв'язатися з Бутом та пробратися до палацу, але я відчайдушно хотів побачити її.
Я знав, що є шанс, що Бріджит, як би вперта вона не була, не прийде. Але я також
її
знав. Що б вона не казала, вона хотіла відпустити мене так само сильно, як я хотів залишити її, і я розраховував на те, що останні два тижні були для неї таким же пеклом, як і для мене.
Частина мене сподівалася, що це не так, бо думка про те, що їй може бути боляче, змушувала мене бажати спалити цей палац вщент. Але інша, егоїстична частина сподівалася, що я переслідуватиму її так само, як вона переслідувала мене. Що кожен вдих був боротьбою за те, щоб набрати достатньо кисню в легені, а кожна згадка мого імені гострою голкою болю пронизувала її груди.
Бо біль означав, що їй все ще не байдуже.
— Давай, принцесо, — я дивився на червоні металеві двері і хотів щоб вона зайшла через них, — не підведи мене.
Дванадцять хвилин по дев’ятій. Тринадцять.
Ритм у моїй щелепі пульсував у такт ударам серця.
До біса. Якщо сьогодні нічого не вийде, я пробуватиму знову, поки не досягну успіху. Все своє життя я бився і вигравав неможливі битви, а битва за Бріджит була найважливішою з усіх.
Чотирнадцять хвилин по дев’ятій. П'ятнадцять.
Чорт забирай, принцесо, де ти?
Або Бріджит не отримала записку, або вирішила не приходити.
Бут написав повідомлення, що передав їй записку, і я повірив йому. Інакше я не зв'язався б з ним. Якщо те, що він сказав, було правдою, тоді...
Біль пронизав мене, але я змусив себе відсунути її убік. Я чекатиму всю ніч, якщо доведеться, на випадок, якщо вона передумає, а якщо...
Двері з гуркотом відчинилися, і раптом з'явилася вона. Вона захекалася, щоки почервоніли, волосся розвівалося по обличчю від вітру.
Мій пульс почастішав на кілька щаблів протягом однієї мілісекунди.
Я випростався, повітря наповнило мої легені, коли я нарешті знову ожив.
Бріджит стояла в дверях, тримаючись однією рукою за ручку дверей, її губи були розкриті, а груди здіймалися.
Місячне світло заливало дах, зробивши її золотисте волосся срібним і висвітливши стрункі вигини її тіла. Вітер доніс до мене слабкий аромат її парфумів з жасмином, а її зелена сукня майнула навколо стегон, оголюючи плечі та довгі гладкі ноги.
Я любив цю сукню. Вона знала, що я любив цю сукню. І щось всередині мене розгорнулося вперше за кілька тижнів.
— Привіт, — зітхнула вона. Вона міцніше вхопилася за ручку дверцят, ніби намагаючись встояти на ногах.
Мій рот зігнувся.
— Привіт, принцесо.
Простір між нами гудів, такий напружений від передчуття і невисловлених слів, він був живою, дихаючою істотою, яка тягла нас ближче один до одного. Більше не було тієї дистанції, яку я відчував у лікарні. Вона була в моїй шкірі, у моїй душі, у самому повітрі, яким я дихав.
Все, через що я пройшов за останні два тижні, щоб потрапити сюди, вартувало того.
— Вибач за запізнення. Я зіткнулася з Маркусом і була втягнута в розмову про коронацію, — Бріджіт прибрала волосся з обличчя, і я вловив дрібне тремтіння в її руці, — виявляється, архієпископ...
— Іди сюди, крихітко.
Мені було начхати на Маркуса та архієпископа. Мені була потрібна вона. Тільки вона.
Вона завмерла по моїй низькій команді, що огрубіла від тижнів туги. На секунду я подумав, що вона підтисне хвіст і втече, що було б розумно, враховуючи стримуваний вогонь, що вирує в мені. Але потім вона побігла
до
мене, і її волосся майоріло на вітрі.
Я легко впіймав її, коли наші роти зіткнулися один з одним. Язики змагалися. Зуби шкрябалися. Руки перебирали кожен сантиметр плоті, до якої ми могли дістатися.
По тому, як ми поглинали одне одного, два тижні могли б здатися двома роками.
Я обхопив її дупу і прикусив нижню губу в покарання за те, що вона змусила нас витратити час, який ми могли б провести разом. За те, що думала, що якісь її слова можуть змусити мене відмовитися від неї, коли вона була єдиною, кого я коли-небудь хотів.
Навіть якщо я й робив дурниці, наприклад, йшов у найвідповідальніший момент, я завжди знаходив шлях назад до неї.
— Мені шкода, — прошепотіла Бріджит, її голос був густим від емоцій, — за те, що я сказала у лікарні. Я не хочу виходити заміж за Стефана, і я не...
— Я знаю, — я провів долонею по її спині, по гарячій плоті, що перетікає в прохолодний шовк, і по ній пройшло ще одне дрібне тремтіння, — мені шкода, що я пішов.
Жаль скрутив мої нутрощі. У нашій розлуці була як моя, так і її провина. Я мусив залишитися. Боротися сильніше.
З іншого боку, їй потрібен був простір, щоб розібратися у своїх думках. Серцевий напад її дідуся був свіжий у її пам'яті, і того дня її вже було не переконати.
— Я думав, що ти не прийдеш, — моя рука затрималася на її спині, — нагадай мені вбити Маркуса, коли я побачу його наступного разу.
Вона видала невеликий смішок.
— Готово, — Бріджит підняла підборіддя, поки її очі не зустрілися з моїми, — я… — схоже, вона задумалася над тим, що збиралася сказати, — як ти сюди потрапив? Якщо хтось бачив тебе...
— Вони не бачили. ВМС, пам'ятаєш? — протяг я, — я можу вислизнути від кількох палацових охоронців.
Вона закотила очі, і мої губи смикнулися від знайомого вигляду її веселощів. Чорт, я сумував за нею. За цим.
За нами.
— А Бут?
— Я мало не налякав хлопця до смерті, коли з'явився в нього вдома, але я можу бути досить переконливим, — переконувати довелося менше, ніж я гадав. За словами Бута, Бріджит була не в дусі після лікарні, і він сподівався, що зустріч зі мною допоможе. Він не був дурнем — він здогадався, що між нами з Бріджит справді щось відбувається.
Бут міг втратити роботу, якби хтось дізнався, що він переправляв записки від мене до Бріджит, але він все одно ризикнув.
Я заборгував цій людині стейк на вечерю та гарне холодне пиво у майбутньому.
— Я не очікувала, що ти вийдеш на зв'язок після того, що сталося, — сказала Бріджит, — я думала, ти був засмучений через мене. Я думала… — її горло стиснулося від тяжкого ковтання, — ти міг поїхати.