Спотворені ігри

— Я не питатиму тебе, чи правдиві ці новини, — поспішно додав Стефан. Він знав, що це так. Похмурий погляд Різа під час нашого першого побачення, що розбитий квітковий горщик у Королівському ботанічному саду, день, коли він зустрів нас у готелі... я бачила, як у його голові все складається воєдино, — це не моя справа, чим ти займалася до наших... заручин, і я знаю, що я не твій вибір як чоловіка.

Почуття провини зігріло мої щоки. Якби ми одружилися, я була б не єдиною, хто опинився у пастці спілки без кохання.

— Стефан...

— Ні, все гаразд, — він похитав головою, — це життя, в якому ми народилися. Мої батьки одружилися для політичної зручності, як і твої.

Правильно. Але мої батьки кохали одне одного. Їм пощастило, доки не пощастило.

— Ти не любиш мене, і я не чекаю від тебе на це. Ми... ну, ми говорили лише кілька разів, чи не так? Але мені подобається твоє товариство, і я постараюся зробити все можливе, щоб бути добрим чоловіком. Можливо, це не те казкове кохання, про яке ти мріяла, але ми могли б прожити хороше життя разом. Наші сім'ї принаймні будуть щасливими, — якщо не брати до уваги нотки гіркоти, що пофарбувала його останню пропозицію, Стефан говорив так, ніби читав по телесуфлеру.

Я вивчала його, поки він дивився на стіл, обличчя було напружене, а руки стискали коліна білими кісточками.

Я більш ніж дізналася цей вираз обличчя та позу. Цими днями я

жила

ними.

— Це Малін?

Стефан скинув голову, вираз його обличчя нагадував оленя у світлі фар.

— Вибач?

— Жінка, в яку ти закоханий, — сказала я, — це Малін?

Горло Стефана стислося від тяжкого ковтання.

— Це не має значення.

Чотири слова. Одне підтвердження того, що ми вже знали.

Жоден із нас не хотів цього. Наші серця належали іншим людям, і якби ми побралися, це було б зручно. Прекрасно. Вдруге.

Але це не буде коханням. Це ніколи не буде коханням.

— Я думаю, що це має велике значення, — м'яко сказала я.

Стефан випустив довге зітхання.

— Коли я зустрів тебе на балу на честь твого дня народження, у мене були всі наміри тебе добиватися, — сказав він, — ти чарівна, але тоді в Преорії... вона була помічницею моєї матері, поки та одужувала. У домі, крім моєї матері, були тільки ми, і поступово я навіть не усвідомлював цього…

— Ти закохався, — закінчила я.

Він трохи посміхнувся.

— Ніхто з нас на це не чекав. Спочатку ми не могли виносити одне одного. Але так, я закохався, — посмішка померкла, — мій батько дізнався про це і пригрозив не тільки відрізати мене від дому, якщо я не припиню стосунки, але й зробити так, щоб Малін більше ніколи не працювала в Ельдоррі. Він не блефує. Не тоді, коли на карту поставлено стосунки з королівською родиною, — Стефан провів рукою по обличчю, — перепрошую, Ваша... Бріджит. Я розумію, що це вкрай недоречно з мого боку з огляду на нашу домовленість.

— Все в порядку. Я розумію, — більше, ніж більшість людей.

— У мене було передчуття, що ти зрозумієш.

Я заговорила про те, що не давало мені спокою з нашої зустрічі в готелі.

— Якщо ви були разом, то чому вона підштовхнула тебе запросити мене на побачення?

В його очах майнув смуток.

— Готель був нашим останнім часом разом, — сказав він, — мій батько повернувся до Преорії і звільнив її як помічницю моєї матері, тому нам треба було виїхати туди, де ми не... де ми могли б побути самі. Вона знала про тебе і те, що мій батько чекає від мене. То був її спосіб відпустити нас.

Я спробувала уявити себе штовхає іншу жінку в обійми Різа і відскочила від цієї думки.

Я ледве знала Малін, але мені було боляче за неї.

— Мені шкода.

— Мені теж.

На мить запанувала мовчанка, перш ніж Стефан прочистив горло і випростався.

— Але мені подобається твоя товариство, Бріджит. Ми складемо потрібну пару.

Сумна посмішка викривила мої губи.

— Так, складемо. Дякую, Стефане.

Після його відходу я залишилася у своєму кабінеті, дивлячись на листи на моєму столі, королівський друк і календар, що висів на стіні.

Три тижні до моєї пропозиції.

Шість місяців до весілля.

Дев'ять місяців до моєї коронації.

Я вже уявляла все це. Сукня, церква, коронаційна клятва, тягар корони на моїй голові.

Я заплющила очі. Стіни давили з усіх боків, а гул крові стукав у моїх вухах, перекриваючи всі інші звуки.

Я звикла до думки, що я королева. Частина мене була рада взяти на себе цю роль і перенести її в двадцять перше століття. У монархії було так багато застарілих звичаїв, які більше не мали сенсу.

Але я не очікувала, що це станеться так скоро, і не очікувала, що це станеться без Різа поруч зі мною, нехай навіть як охоронця.

Суворий і непохитний, буркотливий і захищаючий. Моя скеля та якір у шторм.

Дихай, принцесо. Ти — майбутня королева. Не дозволяй їм залякати тебе.

Мені було цікаво, чи залишив Різ Ельдорру, і чи буде він згадувати нас через десять, двадцять, тридцять років.

Мені було цікаво, чи буде він, побачивши мене по телевізору чи в журналі, думати про Коста—Ріку, шторм у альтанці і ліниві обідні дні у готельному номері, чи він пронесе повз хоч іскру ностальгії.

Мені було цікаво, чи я переслідуватиму його так само сильно, як він переслідував мене.

— Я хотіла б, щоб ти був тут, — прошепотіла я.

Моє бажання відскочило від стін і промайнуло по кімнаті, затримуючись, перш ніж остаточно розчинитися в порожнечі.

***

Через кілька годин я все ще знаходилася у своєму кабінеті, коли з'явився мій дідусь.

— Бріджит, я хотів би поговорити з тобою.

Я підняла голову від стопки листів громадян, мої очі блищали. Я працювала з моменту зустрічі з Елін та Стефаном, і вже давно відпустила Бута.

Робота була єдиною, що змушувало мене рухатися, але я й не помітила, як стало пізно. Пізнє полуденне сонце проникало у вікна і відкидало довгі тіні на підлогу, а мій шлунок бурчав з голоду. Я не їла після йогурту та яблука — я перевірила годинник — сім годин тому.

Едвард стояв у дверях, його обличчя було втомлене, але колір обличчя був помітно кращим, ніж кілька днів тому.

— Дідусю! — я схопилася зі свого місця, — тобі не слід вставати так пізно.

— Ще навіть не час вечеряти, — бурчав він, проходячи і сідаючи навпроти мене.

— Лікарі сказали, що тобі потрібен відпочинок.