Спотворені ігри

— Ні, — сказав Андреас надто різко, — і не буде. Це мій батько виховував мене, а не Ерхолл. Мій батько… — тінь майнула по його обличчю і зникла, — він був гарною людиною, і він любив мене настільки, що ставився до мене як до власного сина навіть після того, як дізнався, що я не є ним. Ерхолл, з іншого боку, — сопливий проноза.

Я пирхнув. Принаймні ми хоч у чомусь згодні.

Посмішка Андреаса повернулася, коли він зробив ще один ковток чаю.

— Ось тобі секрет. Мені не потрібен трон. І ніколи не був потрібен. Звичайно, я б вступив на нього, якби довелося, але я вважав би за краще, щоб цю роль виконував хтось інший — якщо тільки він здатний. Трон — наймогутніше місце, але й найтісніша клітка у палаці.

— Це повна нісенітниця, — прогарчав я, — ти неодноразово давав зрозуміти свої наміри. Зустрічі з королем і головою, «корисний» візит до мого гостьового будинку в ніч перед весіллям Ніколаса. Пам'ятаєш їх?

— Бріджит потрібен був поштовх, — сказав він холодно, — я хотів подивитися, чи боротиметься вона за корону. Але я також повернувся, бо… — він забарився на коротку секунду, — я хотів дати Ерхоллу шанс. Подивитися, чи зможемо ми якось спрацюватись. Ось чому я попросив стати його тінню під час його зустрічей більше, ніж я хотів стати королем. Щодо гостьового будинку, я намагався допомогти

тобі

. Я не ідіот, містере Ларсен. Або мені слід називати тебе Різ, якщо ми обидва знаємо, що ми брати?

Я глянув на нього, і він посміхнувся.

— Містере Ларсен, — сказав він, — я знав, що між тобою та Бріджит щось відбувається, задовго до того, як з'явилися новини. У мене не було підтвердження, але я бачив це після того, як ви дивилися один на одного. Це важкий вибір, кохання чи країна. Ніколай зробив свій. Бріджит, ну, я думаю, вона теж зробила свій. Але перш ніж вона погодилася вийти заміж за Стефана, — кислота в моїх венах загусла і зібралася в шлунку, — у вас двох був шанс. Я вирішив тебе трохи підштовхнути. Ти —

мій

брат, а вона —

моя

кузина. Два з небагатьох членів сім'ї, які залишилися в мене. Вважай це моєю доброю справою на цей рік.

— Як благородно, — сказав я, мій сарказм був очевидним, — ти маєш бути святим.

— Смійся скільки хочеш, але я був готовий підштовхнути вас двох, тому що ви так явно любили один одного, навіть якщо це означало, що мені доведеться взяти на себе мантію, якщо Бріджит відмовиться від престолу. Хіба це не жертва?

То

була

жертва. Але я не зізнавався у цьому Андреасу.

Моя голова розколювалася від напливу нової інформації. Були всі шанси, що Андреас обманює мене, але інтуїція нагадувала мені, що це не так.

— Я майже розповів їй про нашого батька, до речі. На весіллі у Ніколая. Це не дуже допомогло б із законом про королівські шлюби, оскільки він вимагає, щоб монарх одружився з кимось із

законним

благородним походженням. Ти був народжений поза шлюбом і Ерхолл ніколи не визнавав тебе своїм сином — він навіть не знає, що ти

його

син, — тож ти не підходиш для цього, — Андреас допив чай і поставив кухоль у раковину, — але вона зникла з прийому, і перш ніж я зміг поговорити з нею, звинувачення

The Daily Tea

розійшлися, — він знизав плечима, —

C'est la vie. (Це життя)

Прокляття. Я сподівався, що тепер, коли дізнався, що син лорда...

— Якщо це не допоможе із законом, навіщо тобі говорити їй? — запитав я.

— Тому що в мене є ідея, як це може допомогти обійти його, — Андреас усміхнувся, — це може навіть допомогти тобі повернути Бріджит, якщо ти працюватимеш досить швидко. Гольштейн збирається зробити пропозицію наступного місяця. Я готовий допомогти тобі…

— Але? — у таких іграх завжди було «

але

».

— Але ти перестань ставитися до мене як до ворога, а як до... можливо, не брата, а дружнього знайомого. Зрештою, ми — єдині прямі родичі, крім нашого милого батька, — щось майнуло на обличчі Андреаса і зникло.

— І це все, — підозра зародилася у моєму животі. Це здавалося надто простим.

— І це все. Погоджуйся або йди.

Щось спало мені на думку.

— Перш ніж я відповім, я хочу знати. Ти колись нишпорив по моєму гостьовому будинку, коли мене там не було?

Він кинув на мене дивний погляд.

— Ні.

— Правду.

Андреас підвівся на весь зріст і виглядав ображеним.

— Я принц. Я не шастаю по

гостьових будинках

… — слово прозвучало з презирством, — ... як звичайний злодій.

Я стиснув губи. Він говорив правду.

Але якщо не він був винуватцем, то хто?

Зрештою це вже не мало значення, оскільки я більше не жив там, але таємниця залишилася таємницею.

Однак я мав і важливіші речі, на яких треба було зосередитися.

Я не довіряв Андреасу. Можливо, сьогодні він чесний і не хоче вкрасти корону у Бріджит, але це не означає, що він буде чесний завжди.

На жаль, у мене не вистачало ні часу, ні можливостей.

Сподіваюся, я не пошкодую про це.

— Твоя ідея, — сказав я, — я слухаю.