Спотворені ігри

40. БРІДЖИТ

Не дивися на нього.

Якщо я подивлюся на нього, то втрачу розум, а я й так була наполовину не в собі. Стрес, почуття провини і втома останніх чотирьох днів проникли в мої кістки, перетворивши мене на ходячого зомбі.

Але я не могла втриматись. Я подивилася.

І моє серце відразу розкололося на ще більшу кількість уламків, ніж було.

Різ уп'явся в мене, він був такий нерухомий, що міг би зійти за статую, якби не біль, що майнув у його очах.

— Було? — цей спокійний, рівний тон ніколи не віщував нічого доброго.

— Було весело, поки це тривало, — слова були гіркими на смак на моєму язиці, як отруйні таблетки брехні, якими я годувала себе, щоб пережити наступну годину і, можливо, все життя. — Але ж люди знають. Усі спостерігають за нами. Ми не можемо продовжувати... це.

— Весело, — все тим самим небезпечно спокійним голосом.

— Різ, — я міцніше обхопила себе руками. Персонал лікарні встановив комфортну температуру сімдесят три градуси, але моя шкіра під долонями була як лід. — Будь ласка, не роби це важче, ніж має бути.

Будь ласка, дай моєму серцю спокійно розбитися.

— Ні в біса я не зроблю, — його сірі очі потемніли майже до чорного кольору, а на скроні запульсувала жилка. — Скажи мені дещо, принцесо. Ти робиш це тому, що хочеш, або тому, що відчуваєш, що маєш?

— Я не відчуваю, що повинна. Я

повинна

! — розчарування пронизало мене наскрізь, гостре та гаряче. Невже він не зрозумів? — це лише питання часу, коли преса підтвердить звинувачення. Елін, Маркус та моя сім'я вже знають. Як ти вважаєш, що станеться, коли все це стане відомо?

— Ваша Величносте!

— Дідусю!

Ніколай, Маркус і Елін кинулися до Едварда, а я стояла, не в змозі поворухнутися.

Я мала приєднатися до них. Переконатися, що з ним усе гаразд.

Але,

звичайно

, він не був гаразд. Він просто впав... через мене та мої слова. Тому що я думала, що хоч на мить зможу контролювати своє життя.

Якби він помер, останньою нашою розмовою була б суперечка.

— Ти припиниш стосунки і ніколи більше не побачиш містера Ларсена.

— Ні.

Щось всередині мене стислося до тріску.

— Бріджит...

Звучання мого імені, глибоке і грубе, вдарило моєю силою волі, залишивши вм'ятини в тому, що ніколи не було сильним. Не тоді, коли справа стосувалася його.

Я заплющила очі, намагаючись знайти ту холодну, непохитну версію себе, яку я представляла публіці. Ту, що посміхалися годинами, стоячи і махаючи руками, поки мої ноги кровоточили від підборів. Тієї, яка йшла за труною свого батька і стримувала сльози, поки не згорнулася у ванній у клубок під час поминок.

Та я не могла. Я ніколи не могла приховати від Різа, себе справжню.

Я чула, як він іде до мене. Відчула його чистий чоловічий запах, який з роками став для мене комфортним, бо означав, що він поряд і я в безпеці. Відчувала, як він великим пальцем витирає сльозу, яку я навіть не помітила.

Не дивися на нього. Не дивися на нього.

— Принцесо, поглянь на мене.

Я похитала головою і щільніше заплющила очі. Мої емоції утворили тугий вузол у моєму горлі, роблячи подих майже неможливим.

— Бріджит, — цього разу твердіше, владніше, — поглянь на мене.

Я чинила опір ще хвилину, але необхідність врятувати себе від подальшого душевного болю зблідла в порівнянні з потребою увібрати в себе все до останньої частинки Різа Ларсена.

Я подивилася на нього.

Сірі грозові хмари дивилися на мене у відповідь, потріскуючи від хвилювання.

— З безладдям з фотографіями, ми розберемося, — він взяв мене за підборіддя і провів великим пальцем по моїй нижній губі, вираз його обличчя був лютим. — Я сказав тобі, ти моя, і я тебе не відпущу. Мені все одно, якщо вся ельдорранська армія спробує спіймати мене.

Хотіла б я, щоб усе було так просто, і я могла б поринути у його віру, дозволивши їй поглинути мене.

Але тепер наші проблеми виходили далеко за межі фотографій.

— Ти не розумієш. Для нас

немає

щасливого кінця, — ми не були казкою. Ми були забороненим любовним листом, захованим у далеку скриньку який дістається тільки в темряві ночі. Ми були основою блаженства перед тим, як настала кульмінація і все розсипалося на порох. Ми були історією, яка завжди мала закінчитися. — Ось і все.

Моя мати померла, народжуючи мене.

Мій батько помер, коли повертався після покупок того, що я його

просила

.

Мій дідусь мало не помер, бо я не могла відмовитися від єдиної речі, яка колись робила мене щасливою.

Це було те, що я отримала за егоїзм, за те, що хотіла щось для

себе

. Майбутні королеви жили не для себе, вони жили для своєї країни. Такою була ціна влади.

Як би я не намагалася змінити реальність, вона залишалася правдою, і мені час було подорослішати і подивитися правді в очі.

Різ міцніше стиснув моє підборіддя.

— Мені не потрібний щасливий кінець. Мені треба бути поряд із тобою. Мені потрібно, щоб ти була щаслива, здорова та в безпеці. Чорт забирай, Бріджит,

ти

потрібна мені. Будь—яким способом яким я можу отримати тебе, — його голос зламався вперше за всі роки нашого з ним життя, і моє серце розбилося у відповідь. — Якщо ти думаєш, що я залишу тебе розбиратися з цим лайном наодинці, то ти мене зовсім не знаєш.

Проблема була в тому, що я

знала

його, і я знала одну річ, яка змусить його зірватися, але я не могла змусити себе сказати це зараз.

Останній егоїстичний вчинок.

— Поцілуй мене, — прошепотіла я.

Різ не став питати про раптову зміну мого тону. Натомість він обвів рукою мою шию і притулився своїми губами до моїх. Глибоко, твердо і владно, начебто між нами нічого не змінилося.

Він завжди знав, що мені потрібно, навіть без моїх слів.

Я вбирала кожну його краплю. Його смак, його дотик, його запах... Я хотіла б розлити все це по пляшках, щоб було чим зігрітися наступні ночі та роки.

Різ підхопив мене на руки і відніс на диван, де задер мою спідницю, спустив трусики і поринув у мене з вишуканою, навмисною повільністю. Розтягуючи мене. Наповнюючи мене. Розбивав мене на тисячі шматочків і збирав знову, знову та знову.

Навіть якщо моє серце боліло, моє тіло відповідало йому так само, як завжди: з нетерпінням, бажанням і відчайдушним бажанням більшого.