Спотворені ігри

Я хотів підхопити її на руки і міцно обійняти, але між нами тяглася дивна відстань, яка змусила мене зупинитися. Вона стояла всього за кілька футів від мене, але, здавалося, що це були кілометри.

— Вибач, що не відповідала на твої дзвінки та повідомлення, — сказала вона, смикаючи ковдру, — це була шалена пара днів. Палац намагається з'ясувати, як до рук преси потрапили наші фотографії, та госпіталізація мого дідуся…

— Я розумію, — ми могли б розібратися з усім цим пізніше. — А ти? Як у тебе справи?

— Приблизно так, як ти можеш уявити, — вона нарешті подивилася на мене, її очі втомилися і втратили звичний блиск, і голка болю пронизала ще глибше. — Ми з Ніком залишалися тут на ніч, але він поїхав додому, щоб зайнятися паперовою роботою. Вони з Сабріною відкладають медовий місяць, поки дідусеві не стане краще, — вона слабо засміялася. — Оце весільний подарунок, так?

Так, це було відстійно, але мені було начхати на Ніколая та Сабріну. Мене хвилювала лише одна людина у світі, і їй було боляче.

— Іди сюди, принцесо, — я розкрив свої обійми.

Бріджит вагалася якийсь час, перш ніж остаточно скоротити відстань між нами і закопатися обличчям у мої груди, її плечі тремтіли.

— Шшш, все добре — я поцілував її в маківку і погладив по волоссю, вага опустилася в мої кістки при звуках її тихого сопіння. Я пережив артилерійський обстріл, нічні місії при субарктичній температурі, більше зламаних кісток і майже смертельних травм, ніж я міг порахувати, але плач Бріджит був ближче до того, щоб зламати мене, ніж усі ці речі разом узяті.

— Ні, не добре. Я мало не вбила його, — голос Бріджит був приглушений, але її біль пролунав голосно і виразно. — Він мав серцевий напад через

мене

.

Я міцніше притис її до себе, її біль просочувалася крізь мою шкіру, поки не стала моєю власною.

— Це не так.

— Так і є. Тебе там не було. Ти не знаєш… — вона відсахнулася назад, її ніс почервонів, а очі стали скляними, — у нас була екстрена нарада з приводу новин про... тебе та мене. Я зізналася, що звинувачення були правдивими, і коли він сказав мені припинити стосунки з тобою, я відмовилася. Я сперечалася з Маркусом про це, коли він зомлів, — вона моргнула, на її віях блищали непролиті сльози. — Це була я, Різ. Не кажи мені, що то була не моя провина, бо це була моя провина.

Глибока тріщина розколола моє серце навпіл. Бріджит вже звинувачувала себе у смерті матері. А якщо додати до цього ще й провину за серцевий напад її дідуся...

— Це не так, — твердо сказав я. — У твого діда приховане захворювання. Що завгодно могло спровокувати це.

— Так, і цього разу це була я. Він мав зменшити стрес, а я за один день доставила йому стресу на цілий рік, — сміх Бріджит звучав порожньо, коли вона вирвалася з моїх обіймів і обхопила руками свою талію. — Яка я чудова онучка.

— Бріджит... — я знову потягнувся до неї, але вона похитала головою, опустивши очі в підлогу.

— Я так більше не можу.

Все занурилося в тишу. Моє серцебиття, мій пульс, гудіння холодильника та цокання годинника на стіні.

Чи можу я бути живим, якщо моє серце не б'ється?

— Чого більше не можеш? — мій голос звучав дивно у вакуумі, який створили слова Бріджит. Нижчий, гортанніший, як у тварини, що потрапила в пастку власного виготовлення.

Це було дурне питання.

Я знав відповідь. Ми обоє знали. Якась частина мене чекала цього моменту з моменту нашого поцілунку в темному коридорі ціле життя назад, але все ж таки я сподівався.

Бріджит моргнула, у цих прекрасних блакитних очах мерехтів душевний біль, перш ніж вони затверділи, і моя надія померла швидкою, вогненною смертю.

— Цього. Нас, — вона жестом показала між нами. — Що було між нами. Це має закінчитися.