Юлія Розкішна

Глава 2

Мене часто порівнювали з Marilyn Monroe. Казали, що в нас схожі усмішки, особливо на фотографіях, де вона ще була Нормою Джин. Але я ніколи не бачила між нами особливої схожості. Більше того, мені завжди було неприємно, коли мене порівнювали з кимось іншим. Я вважала, що кожна людина унікальна, і я теж була такою — єдиною та неповторною. Так само негативно я ставилася до людей, які намагалися наслідувати мене саму, ніби відмовляючись від власної індивідуальності.

Коли я почала розпитувати про те, хто така Мерилін Монро, мені сказали, що це відома акторка і найкрасивіша жінка у світі. Розповідали, що в молодості вона сяяла на екрані, а потім постаріла й тому зникла з кіно. Проте чомусь я одразу відчула, що це неправда. У мене виникло дивне відчуття, ніби її вже давно немає серед живих.

Я й досі не можу пояснити, звідки взялося це відчуття. Тоді я майже нічого про неї не знала, але чомусь була впевнена, що її доля склалася зовсім не так, як розповідали дорослі. Більш за те, ніби підсвідомо, я вже знала всю її біографію. Я не розуміла звідки в моїй голові з'являлась ця інформація, але я точно знала, що було саме так.

Згодом мені до рук потрапила стаття про Мерилін Монро в журналі. Читаючи її, я з подивом виявила, що багато моїх підсвідомих відчуттів виявилися правдою. Пізніше я подивилася документальний фільм про її життя і знову переконалась, що я була дійсно мала рацію.

Тоді ж я дізналася, що улюбленою акторкою Норми Джин була Jean Harlow. І що з Мерилін Монро зробили другу Джин Харлоу. Більш того, вона повторила не лише її екранний образ, а й багато трагічну долю.

Чим більше я дізнавалася про життя Мерилін Монро, тим сильніше розуміла, що за сліпучою красою та світовою славою ховалася дуже складна й далеко не щаслива доля.

Я завжди відчувала до себе підвищену увагу. Мені було байдуже, подобаюся я комусь чи ні. Найважливішим для мене було те, що я подобалася сама собі — саме такою, якою була.

У дванадцять років я вже користувалася косметикою, а яскравий макіяж робив мене візуально старшою за свій вік. Через це дорогою до гімназії до мене нерідко чіплялися дорослі чоловіки, намагаючись познайомитися. Мене це лякало.

Зазвичай я просто ігнорувала їх і мовчки йшла далі. Але якщо вони ставали надто нав'язливими, я прямо говорила, що ще неповнолітня. У відповідь інколи доводилося чути грубі та зневажливі фрази на кшталт того, що сучасні дівчата нібито знають більше за дорослих жінок. ( Цноти я позбулась аж у двадцять п'ять років, і то я вважаю що поспішила, тому що насправді гідного чоловіка я зустріла у двадцять сім років)

Попри те, що яскрава зовнішність привертала увагу багатьох хлопців, думки про інтимні стосунки викликали в мене лише страх і тривогу. Я була ще дитиною і не була готова до таких речей.

На подібне хамство я могла різко відповісти підвищеним тоном. Іноді достатньо було голосно крикнути, щоб вони залишили мене в спокої. На щастя, після цього нав'язливі залицяльники зазвичай відступали й більше мене не турбували.

Моє покоління виросло на американських фільмах про школу. Майже в кожному з них була популярна дівчина, на яку всі хотіли бути схожими. Вона завжди перебувала в центрі уваги, але водночас мала непростий, а часом і доволі стервозний характер. У певному сенсі я була схожа на таку героїню. Багато хто звертав на мене увагу, проте всередині мене жило чимало образи та злості. Найбільше мені боліло те, що мої друзі й однокласники росли в повноцінних, щасливих сім'ях, де поруч були і мама, і тато. А мене виховували дідусь і бабуся.

Не можу сказати, що була нещасливою чи чогось була позбавлена. Навпаки, вони дуже мене любили. Усе найкраще завжди намагалися дати саме мені. Якщо я робила якусь дурницю чи пустувала, мене ніколи не сварили. Дідусь і бабуся спокійно пояснювали, чому так чинити не варто, допомагали зрозуміти наслідки моїх вчинків. Вони не нав'язували мені свою думку, як це часто робила мама в той час, коли я ще жила з нею. Замість наказів і заборон вони вміли домовлятися, вислуховували мене та ставилися до мене з повагою.

Я була більш ніж задоволена своїм життям поруч із ними й безмежно вдячна їм за любов, турботу та підтримку. Проте в глибині душі залишалося бажання, яке не зникало з роками. Мені хотілося, щоб усе це — любов, розуміння, тепло сімейного дому — я могла отримувати від своїх батьків. Хотілося, щоб саме вони були поруч у найважливіші моменти мого життя.

На початку навчального року, у вересні, дідусь і бабуся вирішили найняти мені репетитора з математики, щоб я добре склала іспити наприкінці дев'ятого класу, а згодом і випускні іспити в одинадцятому. Усі предмети давалися мені досить легко, окрім точних наук. Я навчалась за дванадцяти- бальною системою, і якщо з літератури та мов у мене було 10–11 балів, а з більшості інших предметів — 8–10, то з математики, фізики та хімії оцінки коливалися від 6 до 8 балів.

Я дуже хотіла закінчити гімназію зі срібною медаллю, але саме точні науки постійно заважали здійснити цю мрію.

Після занять у гімназії я ходила до музичної школи, де навчалася гри на гітарі, а потім ще й займалася з репетитором. Вільного часу майже не залишалось.

Невдовзі мене запросив до кіно один старшокласник, якому я давно подобалася. Я відмовилася, пояснивши, що через навчання та додаткові заняття просто не маю часу. Через кілька днів він знову підійшов до мене, але вже з претензіями. Хлопець заявив, що я його обманюю, бо нібито зустрічаюся з кимось іншим.

Я відповіла, що це неправда.

— Тебе здали твої подруги, — сказав він.

Чесно кажучи, справжніх подруг у мене не було, адже я ніколи не вірила в дружбу. Проте за мною постійно ходили дві дівчини, які дуже наполегливо намагалися зі мною товаришувати. Вони вважали: якщо будуть поруч зі мною, то й самі стануть популярними. До того ж, на їхню думку, ми утворювали ефектне тріо: я — брюнетка, одна з них — блондинка, а інша — шатенка.

Я почала спілкувалася з ними ще коли ми вчились у восьмому класі, але лише поверхово, більше з ввічливості, і то тільки тому що вони були надто нав'язливими. Я вирішила утворювати видимість дружби, а по факту, мені було з ними не цікаво спілкуватись.

Згодом один зі старшокласників почав зустрічатися з однією з цих дівчат. Пізніше вона дізналася, що хлопець звернув на неї увагу лише тому, що через неї хотів привернути мою увагу. Після цього вона звинуватила мене в тому, що я нібито «відбила» у неї хлопця.

Такі звинувачення здавалися мені безглуздими. Я нічого подібного не робила. Навпаки, навколо мене завжди вистачало хлопців, які виявляли до мене симпатію. Тож навіщо мені був потрібен чужий хлопець?

Згодом стало зрозуміло, що ці дівчата просто заздрили мені й через це почали поширювати плітки за моєю спиною.

Після не приємної розмови з тим старшокласником, ми разом підійшли до них, і я прямо запитала:

— А тепер розкажіть мені, з ким саме я зустрічаюся?

У відповідь вони не змогли сказати нічого переконливого.

На цьому наше спілкування остаточно припинилося.

Але через місяць я почала зустрічатися зі своїм однокласником на ім'я Шаміль. Він, як і я, був популярним та крутим.Крім того, залицяння Шаміля ставали дедалі настирливішими. Він проводжав мене додому, хоча я неодноразово просила цього не робити. Та попри мої слова, Шаміль усе одно йшов слідом аж до самого під’їзду, а коли я заходила всередину, ще кілька хвилин стояв біля будинку. Піднявшись до квартири, я часто визирала у вікно — мені було цікаво, чи досі він там. І щоразу, коли Шаміль піднімав очі й переконувався, що я благополучно дісталася додому, лише тоді розвертався і йшов.

Згодом він почав носити мій рюкзак. Я просила його цього не робити, але він уперто забирав його з моїх рук і ніс сам.