Страница 24 из 24
Є ще одна причина, через яку мені не дають рухатися вперед: те що я не хочу опускатися в бруд! І правильно роблю! Навколо починає спливати інформація, від якої стає моторошно. Те, про що роками говорили пошепки, раптом починає з’являтися у відкритому просторі: Голлівуд, Богемський гай, Закриті зустрічі. Люди, чиї імена ніколи не повинні були опинитися поруч. І що більше я читаю, то сильніше відчуваю дивне дежавю. Наче все це відбувається не десь далеко.Наче це набагато ближче...
У Києві є місце, про яке я теж знаю речі, які страшно вимовляти вголос - Бабин Яр! Я знаю, хто там збирається. Знаю імена. Знаю деякі подробиці. Але між «я знаю» і «я можу це довести» — прірва. І поки що, я стою саме на її краю. У мене немає доказів, які можна покласти на стіл перед журналістами. Немає фотографій, документів чи записів, після яких уже неможливо буде сказати: «Цього не було». Є тільки те, що я випадково побачила, після чого почала шукати інформацію, і знайшлись люди, які мені розповідали більше, а я записувала! У мене є одна червонувато-коричнева шкіряна записна книжка. Звичайна на вигляд, але всередині — імена, дати, подробиці, зустрічі, дивні збіги...Речі, які спочатку здавалися абсолютно не пов’язаними між собою. Я записую все. Тому що пам’ять людини може підвести. Папір — ні. Іноді я відкриваю цю книжку вночі й сама не розумію, що лякає мене більше: те, що вже там написано, чи те, що я ще можу туди записати. Хочеться вірити у те, що це сценарій до фільму жахів, але, нажаль, це реальність! Поки що, я не можу скликати пресконференцію. Не можу вийти й назвати всіх імен. Не можу сказати: «Ось вони. Ось що вони робили». Бо без доказів це буде лише моїм словом проти їхнього. А там замішані не тільки мої шановні колеги, а й ті, хто при владі ... Тому я чекаю. Спостерігаю. Записую. Імена. Одне за одним. Можливо, саме цього від мене й хочуть — щоб я втомилася чекати. Щоб я засумнівалася у власній пам’яті. Щоб я сама переконала себе, що нічого не бачила. Але є речі, які дуже важко забути. Особливо коли ти починаєш помічати, як одні й ті самі люди зникають із публічного простору, а потім раптом з’являються в інших місцях. Як випадкові знайомства перестають здаватися випадковими. Як певні імена повторюються там, де їх, здавалося б, взагалі не мало бути. І тоді виникає запитання: а де закінчується випадковість? І де починається система? Я втомилася від лицемірства! Від цієї гри, у якій усі посміхаються, потискають одне одному руки й роблять вигляд, що нічого не відбувається. Я втомилася від бруду, який намагаються назвати нормою. Але що може зробити одна людина? Особливо коли ті, хто мав би говорити, мовчать, тому що бояться що якщо заговорять, їх знищать... . Коли твої колеги або нічого не хочуть знати, або знають значно більше, ніж готові сказати. Коли натовпу простіше повірити в красиву брехню, ніж почути незручну правду. А якщо ти все-таки починаєш говорити — тебе називають божевільною! Тебе висміюють! Тебе хейтять! Тебе намагаються підсадити на алкоголь або наркотики, що б потім списати факти, на не тверезий розум, в коли ти твердо відмовляєшся, тому що проти всього що негативно впливає на людину та її організм , тебе по - іншому змушують замовкнути, через погрози! І найстрашніше навіть не це.Найстрашніше — коли одного дня ти починаєш розуміти, що мовчання навколо тебе стало занадто організованим, щоб бути випадковим. Тому я продовжую писати. Поки інші стирають сліди — я залишаю їх на папері. Поки інші забувають імена — я їх записую. Поки інші кажуть: «Цього не існує», — моя червонувато-коричнева книжка просто мовчки лежить у шухляді. І чекає. Я знаю, що колись настане день, коли її доведеться відкрити не мені, в комусь іншому. І тоді все, що сьогодні здається лише підозрами, збігами та уривками чужих розповідей, нарешті отримає свої відповіді. А поки що… Я просто записую. Бо іноді найнебезпечніша річ у світі — не сказати правду. А зберегти її до того моменту, коли з’являться докази...
Як письменниця, я досягла певних успіхів: ще у 2022 році я стала фіналісткою міжнародного конкурсу Eurasian Creative Guild у Лондоні. Після цього в мене взяли інтерв’ю для журналу OCA Magazine. Про мене дізнався шейх Хамдан бін Мохаммед Аль Мактум, і я отримала запрошення приїхати до Дубая. Однак я злякалася й відмовилася від цієї поїздки, оскільки розуміла, що подібні речі завжди погано закінчуються... Чомусь, ця ситуація асоціювалася в мене з історією взаємин Мерилін Монро та Джона Кеннеді. А вже у 2025 році в You Tube та Тік Ток почали з'являтись відео, у яких викривались жахливі подробиці та досвіді інших дівчат, після таких поїздок...
У 2024 році я стала лауреаткою першої премії Всеукраїнського конкурсу «Шляхом мистецтва», що стало ще одним важливим досягненням у моєму творчому житті.
Також від Галини Григорівни я дізналася про долю Андрія та його сина. У 2023 році молодшого Андрія мобілізували до війська, де він загинув. Через кілька років у старшого Андрія відмовили нирки. Лікарі в двох лікарнях боролися за його життя, проте врятувати його не вдалося.
Крім того, з’ясувалося, що весь цей час за мною в інтернеті стежив Саїд, використовуючи фейковий акаунт. У 2025 році він нарешті наважився написати мені. Як виявилося, після того як у 2006 році я збрехала йому, що вийшла заміж за іншого чоловіка, він повернувся до Ялти та, зопалу, одружився з першою ж дівчиною, яка трапилася на його шляху. Ніхто такого не очікував, і батьки його відмовляли одружуватись на цій дівчині, у такому стані, як, потім, згадувала Алія, він повернувся вже зовсім іншою людиною, Саїд змінився в гірший бік настільки сильно, що його не впізнавали власні батьки, але мене ніхто ні в чому не звинувачував, тому що всі все розуміли... За словами самого Саїда, цим рішенням він зробив нещасними і себе, і свою дружину, оскільки так і не зміг мене забути. Наше спілкування виявилося недовгим. Ми знову посварилися, і я вкотре дала йому зрозуміти, що між нами нічого бути не може, а потім я дізналася від Алії, що після нашої сварки Саїд скоїв самогубство. Це сталося 15 серпня 2025 року. Ця новина стала для мене ще одним важким потрясінням. На щастя, Алія мене ні в чому не звинувачувала, тому що добре пам'ятала події, які відбувалися двадцять років тому...
Ще до початку повномасштабного вторгнення зі мною через інтернет зв’язався Шаміль. Після переїзду з Ялти він разом із матір’ю оселився в Барнаулі. За словами Шаміля, йому так і не вдалося влаштувати особисте життя, адже жодна дівчина не могла зрівнятися в його очах зі мною.
Я добре його розуміла. Після смерті Артура мені теж ніхто не був потрібен. Я завжди вважала, що будувати нові стосунки варто лише з людиною, яка буде кращою за попередню або принаймні не поступатиметься їй. Проте я не те що не зустріла когось кращого за Артура — мені так і не трапилася людина, хоча б віддалено схожа на нього.
Ми з Шамілем спілкувалися як давні знайомі, згадували минуле та ділилися новинами про своє життя. Однак після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він раптом перестав з’являтися в соціальних мережах.
Через деякий час мені зателефонувала Людмила, мама Шаміля. Вона розповіла, що його намагалися залучити до участі у війні, але Шаміль відмовився воювати проти України, оскільки підтримував українську сторону. Через це виник конфлікт. За словами Людмили, його звинуватили у зраді та згодом убили.
Ця звістка стала для мене ще одним болісним нагадуванням про те, як війна руйнує людські долі, забирає життя і розлучає людей, які колись були важливою частиною нашого життя...