Юлія Розкішна

— У нас же буде два весілля, — сказав він. — Отже, і суконь має бути дві.

Так у мене з’явилася ще одна весільна сукня. Вона була кольору шампань: корсет на широких бретелях був оздоблений французьким мереживом (для такої сукні я вже підібрала біле весільне бюстье з мереживом, у Харкові під час шопінгу), а пишна спідниця з воланами тримала свою форму завдяки спеціальним кільцям. До комплекту входили також мітенки кольору шампань і триярусна фата середньої довжини в тон сукні, краї якої були оздоблені атласною стрічкою її я прикрепила на золотистий вінок у грецькому стилі. Пізніше, для цього весільного образу Міріам подарувала мені свої бежеві туфлі з лакованої шкіри. Колись вона купила їх для себе, але так жодного разу й не взула, оскільки через кісточку на нозі, яка почала збільшуватися, взуття стало для неї незручним. У Харкові я придумала свій весільний образ для другого дня святкування: коротку весільну сукню кольору айворі на тонких бретелях. Для зачіски я підібрала витончену гілочку для волосся, як прикрасу. Пізніше, саме в цьому образі я фотографувалася на Новий 2022 рік разом зі своєю кішкою Алісою ( вона приблудилась до нас під час епідемії Ковіду, мама разом з своїм чоловіком поїхала до Херсону, що б там продати його будинок і викупити той, що вони винаймали у Кривому Розі. Так як в Харкові я залишилась без роботи, в зв'язку з епідемією, мама попросила що б я приїхала у Кривий Ріг, наглядати за домом і за собаками. Поки я гостювала, приблудилась маленька кішечка, біленька з рудими плямами, яку мама вирішила залишити, в я назвала її Аліса. Скоро до нас приблудився і маленький пухнастий рудий котик, який нагадував мені домовеня Кузю, з мультика, тому я так його і назвала. Цікаво, що коли Кузя був маленький, я йому показувала цей мультфільм, і він йому подобався...) Також, стосовно підв'язки: цього разу я вже придбала дві весільні підв’язки — білу та прозору, з кремовим відтінком. Прозору планувала залишити собі на згадку про цей особливий день, а білу, більш тоненьку, яку одягають трохи вище коліна, — для традиційного весільного обряду. За традицією наприкінці святкування наречений знімає підв’язку з ноги нареченої та кидає її своїм неодруженим друзям. Вважається, що той, хто впіймає підв’язку, стане наступним серед присутніх чоловіків, хто одружиться. Цей звичай є своєрідним чоловічим аналогом кидання весільного букета нареченою не заміжнім дівчатам. Весільні канони часто диктують вибір білих чи ніжно-блакитних відтінків для деталей образу нареченої: білий означає чистоту, а блакитний - вірність. Однак, для другого весілля, в Ізраїлі, я вирішила, що буду оригінальною, і вплела у цей особливий день кольори, які мають для мене особливе значення. Моє серце підказало обрати дві абсолютно різні, але однаково заворожуючі підв’язки. Для нас з Артуром я обрала палку червону підв'язку. Вона залишиться нам на таємну згадку як символ нашого безмежного кохання, гарячої природи почуттів та тієї нестримної пристрасті, що запалила б вогонь нашої нової родини. Цей аксесуар прихований від чужих очей і належить лише нам двом. Для традиційного весільного ритуалу, де наречений кидатиме підв'язку своїм неодруженим друзям, я підготувала іншу — чорну з тендітним білим бантиком. Чорний колір додає образу особливої витонченості, вечірньої елегантності та магнетичної загадки. Водночас маленький білий бантик на ній став ніжним відсилом до класичної весільної чистоти та щирості. Я подумала, що такий яскравий контраст під пишною сукнею жемчужного кольору стане ефектним сюрпризом для гостей та сміливим акцентом нашого свята. Мені подобаються такі речі, тому, під час шопінгу у Харкові, я купила не тільки аксесуари, а й весільну білизну і навіть тапочки з надписом "Bride", а до цього, ще в Одесі, під час знайомства, мені Маргарита Ісааківна подарувала халатик для нареченої з ніжного сатину, молочного кольору, з надписом "Bride", а для себе купила ніжно-голубий халатик з надписом "Mother - in - Law, ми планували вдягти ці халатики на дівишник... А що стосується весільної білизни, цього разу, в мене не було мети зробити скандал, і, відповідно, я не виставляла себе на показ, тому такі речі мали предназначатись виключно для мене і Артура. Мені завжди подобався шопінг, а весільний шопінг, був для мене, чимось, особливим...

Артур також допоміг мені матеріально з виданням моєї книги «Збірка п'єс та оповідань про сучасне життя». Крім того, у той період я працювала над романом «Дорога мама», в якому порушила тему міжнаціонального конфлікту між Туреччиною та Грецією, а також торкнулася інших актуальних проблем сучасності. Головною ж темою роману став конфлікт між батьками та дітьми. Спочатку прототипами Хасана та Алексіс були ми з Артуром. Мені імпонували стосунки та сумісний розвиток тітки Віри з її чоловіком, я також хотіла щоб і у нас з Артуром був сумісний бізнес, тому у романі зробила подібне у Хасана та Алексіс. Також, я спіймала себе нв думці, що за Артура я і в 16 років вийшла заміж, і прожила б з ним все життя гідно, не мішавши стосунки з брудом, мені шкода було що ми не зустрілися з ним раніше... Всі свої фантазії та бажання я втілювала у персонажі Алексіс... Однак після його смерті я змінила своє рішення: переробила зовнішність і частково характери головних героїв, залишивши лише кольори волосся таким самим, якими він був у мене і в Артура у реальному житті. Водночас на обкладинці роману й надалі залишалася наша фотографія, яку Артур колись змонтував, де я у грецькому весільному образі під час модельної фотосесії 1 липня 2016. Він створив цей фотомонтаж уже після еміграції до Ізраїлю, коли дуже сумував за мною...

17 жовтня 2020 року Артуру мало б виповнитися 35 років, але він так і не дожив до цього віку. У квітні його не стало через COVID-19. Артур страждав на астму, тому хвороба виявилася для нього особливо небезпечною. Мені знадобилося три роки, щоб оговтатися від цієї втрати. Я ніколи не думала, що так важко переживатиму смерть чоловіка. Я не була закохана і в Артура, але він подобався мені не лише як чоловік. Я цінувала його як особистість і як людину. Найголовніше — поруч із ним я почувалася спокійно та захищено. Після його смерті я довго не знала, як жити далі й змиритися з тим, що його більше немає. А потім один шок змінився іншим. Після нападу ХАМАС мені зателефонував Давид і повідомив страшну новину: постраждав будинок, у якому жила Міріам зі своєю родиною. Туди ж переїхала дружина Давида, яка на той момент була вагітною. Крім того, до них приїхали Меїр Ізекелійович і Маргарита Ісааківна, щоб допомогти невістці облаштовувати квартиру та придивитись за нею, поки Давид вирішував робочі питання в Єрусалимі. Унаслідок нападу загинула вся родина!

Після цієї трагедії в моїй свідомості ніби все стало на свої місця. Я зрозуміла, що якби свого часу вийшла заміж за Артура та переїхала до Ізраїлю, зараз я б також була б мертва... Натомість життя продовжувалося, і я відчула, що мені ще не час залишати цей світ. Тим більше, що раніше мені вже довелося пережити власне випробування — у ніч із 4 на 5 серпня 2022 року я пережила клінічну смерть. Ця дата назавжди залишилася для мене символічною.

Навіть після смерті Артура я продовжувала спілкуватися з його родиною. Коли кордони відкрилися, Меїр Ізекелійович і Маргарита Ісааківна продали свій будинок в Одесі та емігрували до Ізраїлю, де придбали невеликий будиночок у передмісті Тель-Авіва. Квартиру ж, яку Артур колись планував викупити для нас, придбав Давид. Він також збирався переїхати з Єрусалима до Тель-Авіва. Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, вони неодноразово запрошували мене переїхати до Ізраїлю. Проте я не хотіла залишати Україну і вирішила залишитися на своїй Батьківщині.

У 2022 році я переїхала до Києва і почала заново реалізовувати себе як драматургиня та акторка. Але й тут не обійшлося без заздрості та підлості! Мене неодноразово підводили й зривали вистави, над якими я працювала з усією віддачею! Деякі акторки намагалися мене наслідувати, бо чудово розуміли: їм бракує власної індивідуальності, розуму, природної краси, інтелігентності і справжнього таланту. Та всім відомо, що навіть найдосконаліша копія завжди значно гірша, ніж оригінал! Вони ж намагались використати мої зв'язки для власного просування у кар'єрі, і навіть були спроби налаштувати проти мене моїх же знайомих, але таких інтриганок я відразу відсікала зі свого кола... Режисери нерідко знецінювали мої досягнення, а дехто навіть переходив на особистості, намагаючись принизити мене, щоб на цьому тлі виглядати значущішими. Замість того щоб чесно визнавати чужі успіхи, вони обирали шлях дріб'язкових образ і маніпуляцій.. Були також звинувачення мене у зверхності та стервозності, на що я відповіла: "Я така, яка є! Кого це не влаштовує, то вже їх проблеми! Головне, що я не пліткую та не роблю підлості за спиною, як це роблять інші, по відношенню до мене! А то яка я, це вже моя особиста справа!" Саме цікаве, що я, з самого початку, проявляла толерантність до колег, та намагалась згладити конфлікти як інтелігентна людина, проявляючи повагу, але мене завжди намагались викликати на емоції, коли я вже розуміла що такі люди, як вони, не розуміють доброго ставлення до себе, їм потрібні тупі інтриги, я вже показувала характер, після чого починались скарги на мій складний характер... Де у людей логіка? Зверхність та стервозність - це моя риса характеру, я така з самого дитинства, і мене це в собі цілком влаштовує... Але заради справедливості, хочу зауважити, що з такими не порядними режисерами я стикалась лише двічі, а всі інші - суворі, але не сприймаються як погані люди. Мене багато запрошують на зйомки, і паралельно я працюю в театрі як драматург і актриса над реалізацією своїх робіт, то ж працюю з багатьма режисерами, і нічого поганого ні про кого сказати не можу (крім тих двох, які підло себе повели на початку моєї реалізації в Києві, в період з 2022 - 2024 роках...) Окрім реалізації власних творчих робіт, я також подавала заявки на кастинги для участі в рекламах, фільмах і серіалах. Проте дехто навіть не хотів розглядати мої заявки та почав звинувачувати мене у використанні Photoshop, хоча я ним узагалі не користуюся. Я реставрую свої старі фотографії для соціальних мереж, але завжди чесно вказую це в публікаціях. До того ж, саме такі фото я ніколи не надсилаю на кастинги. Можливо, через яскравий макіяж у когось складається враження, ніби фотографії оброблені у Photoshop. Однак, у мене є й фото без макіяжу, і я також подаю це фото, але попри це на мою адресу продовжують лунати безпідставні звинувачення. Складається враження, що дехто готовий будь-що вигадати, аби лише виставити мене в поганому світлі. Чим довше живу, тим більше дивуюся, скільки заздрості буває в людях! А потім мене запитують, чому я не люблю людей…Чомусь я була переконана, що з настанням нового часу люди стануть мудрішими, навчаться поважати працю одне одного й почнуть професійно виконувати свою роботу. І це стосується абсолютно всіх сфер діяльності. Але, на жаль, час і події, які пережив світ починаючи з 2020-х років, змінили на краще не всіх! Для багатьох заздрість, лицемірство та бажання самоутвердитися за рахунок інших так і залишилися звичними рисами характеру.