Юлія Розкішна

З роками я не раз згадувала цю розмову й переконувалася, що в його словах була певна життєва правда.

Попри власні недоліки, режисер справляв на мене хороше враження. Він був людиною непростою, зі своїми слабкостями та важким характером, але водночас мав великий життєвий і професійний досвід. Мені було цікаво слухати його розповіді про початок кар'єри, про труднощі, через які він пройшов, і про те, як будував своє життя в театрі.

До речі, з іншими артистами він часто розмовляв різко та жорстко, навіть міг облаяти не цензурними словами так, що в мене вуха скручувались в трубочку, а зі мною поводився зовсім інакше. Навіть коли в мене щось не виходило, він намагався добирати слова обережно й тактовно, щоб не образити. Можливо, бачив у мені юну акторку, яка лише починала свій шлях, а можливо, просто розумів, що підтримка інколи допомагає значно більше, ніж сувора критика.

Прем’єра вистави пройшла успішно, я блискуче виконала роль прекрасної циганки Есмеральди. Після вистави трупа влаштувала гулянку, але я не захотіла брати участь у пиятиці. Тож просто вирішила прогулятися містом, побувши наодинці із собою та своїми думками.

Наступного дня до мене підійшов спонсор театру й запропонував поїхати до нього в заміський будинок... Мені було гидко навіть дивитися на нього, не те що кудись із ним їхати! Це був старий козел, дуже неприємний і огидний дід, який вважав себе господарем життя! Я відчула приниження від того, що це створіння взагалі дозволило собі таку пропозицію і ще й воно розраховувало, що я погоджуся! Я послала його куди подалі — і мене відразу ж звільнили з театру!

Якось Мерилін Монро сказала: «У Голлівуді акторки, співачки й повії перебувають у рівному становищі: усі вони починають і закінчують однаково. Найгірше, що може зробити дівчина, — це відмовити!»

Паралельно сталася ще одна вкрай неприємна ситуація: один хлопець намагався зі мною познайомитися. У ньому не було нічого особливого — звичайний провінційний юнак, який жив на сусідній вулиці й багато разів бачив мене раніше. Він мене не зацікавив, тому що був не мого рівня! Тож я одразу дала зрозуміти, що йому навіть мріяти про мене не можна! Та він не зміг прийняти відмову. Він почав мене сталкерити! Я підійшла до його батьків, розповіла ситуацію та попросила прийняти міри, що б їх син не набридав мені, але вони звинуватили мене у зверхності, тому що " хлопець закохався", на що я відповіла: " Нехай закохується у кого- небудь свого рівня!" Потім, я звернулась до дільничного з цією проблемою, на що він відповів: " Я буду розбиратись у тому випадку, якщо він вас вб'є!" Мені довелося звернутися по допомогу до дядька Нікоса, і той серйозно поговорив із ним. Здавалося, на цьому все мало закінчитися. Але ні! Невдовзі до мене почав залицятися ще й інший хлопець. Я так само відмовила і йому, тому що він також був не мого рівня! Проте найдивнішим було те, що обидва відкинуті мною залицяльники раптом почали з'ясовувати стосунки між собою, немов я була якимось трофеєм, за який варто боротися! І не зрозуміло чому, вони почали між собою битися, я ж їх обох відшила... В тім, мені це було байдуже.Я відмовила обом. Чітко й однозначно! Те, що вони не змогли прийняти цю відповідь, було вже їхньою проблемою, а не моєю! Людина повинна вміти об'єктивно оцінювати себе і з повагою ставитися до чужого вибору! Та події набували дедалі трагічнішого характеру. Згодом я дізналася, що їхній конфлікт зайшов настільки далеко, що один із них убив іншого! А щоб уникнути в'язниці та відповідальності за скоєне, сам вистрибнув із вікна. Все свідки цієї події завмерли від жаху.І раптом усі погляди звернулися на мене. Люди шукали винного — і знайшли найзручнішу мішень. Почалися плітки, осуд, злі язики та відверте цькування. Мене звинувачували у чужому безумстві, у чужих рішеннях, у чужих злочинах. Наче саме я тримала їх за руки в ту фатальну мить!

Але я не була винна! Я лише сказала «ні», і правильно зробила! Я не повинна витрачати свій час, на людей, які мені не приємні!

Після звільнення з театру та всього, що сталося, я більше не бачила сенсу залишатися серед тих не адекватних людей!

Тож одного дня я зібрала речі й поїхала! Подалі від того міста. Подалі від пліток, ненависті та чужого божевілля.Із собою я забрала лише одне — усвідомлення того, що інколи найстрашнішим покаранням стає не злочин, а людський суд!

Коли настав час подавати документи до вищих навчальних закладів, я поїхала до Москви. Тоді майже всі рвались туди..., і я не була винятком. Я марила театром, хотіла вступити до театрального вишу й на власні очі побачити легендарний МХАТ.

Та вже в одному з навчальних закладів мене зустріли холодною відмовою: документи приймати не стали. На моє цілком закономірне запитання: «Чому?» — пролунала різка відповідь:

— Ми не зобов’язані нічого пояснювати!

Обурена такою несправедливістю, я звернулася до ректора. Я вимагала пояснити, на якій підставі мені відмовляють. Але й там почула лише байдужу фразу:

— У мене немає часу з цим розбиратися.

Я об’їхала всі театральні навчальні заклади Москви, але всюди на мене чекала одна й та сама стіна мовчання та відмов. Зрештою, розчарована й пригнічена, я поїхала до Києва. Там мені вдалося вступити, але не на денну форму навчання, як я мріяла, а лише на заочну.

Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, з ким саме навчалася. Проте мені часто випадала нагода потрапляти на заняття з акторської майстерності до одного відомого українського артиста. Саме з ним мені вдалося відверто поговорити про підводні камені професії.

Я поділилася своїм, нехай і скромним, театральним досвідом та розповіла, яке враження в мене склалося про акторське середовище. Він уважно вислухав мене й погодився: усе, що я бачила, відбувається в кожному театрі.

А потім додав фразу, яку я запам’ятала на все життя:

— Усі артисти — сволоти. Не довіряй нікому.

Я бачила навколо себе студентів, але ні з ким не спілкувалася. Мені було неприємно знаходитися серед них. Багато хто тримався зверхньо й пихато, а значна частина навчалася завдяки зв’язкам та протекції. І саме ці люди згодом будуть повчати інших, міркувати про «великий талант» і розповідати, кому місце на сцені, а кому ні... Огидно!

У Києві я жила в однокімнатній квартирі на Подолі. Це житло з’явилося в моєму житті зовсім випадково. Коли я їхала вступати до Києва, то познайомилася в дорозі з однією жінкою. Ми розговорилися, і вона розповіла, що постійно живе за кордоном, а в Києві має квартиру, за якою потрібен нагляд. Неочікувано для мене вона запропонувала оселитися там. За оренду грошей не брала — я оплачувала лише електроенергію та комунальні послуги. Для студентки це була величезна допомога. Матеріально мене підтримував дядько Нікос. Він допомагав грошима та оплачував моє навчання, завдяки чому я могла зосередитися на навчанні й не думати постійно про те, як звести кінці з кінцями. Крім того, у мене був невеликий власний заробіток, я познайомилась з компанією музикантів. Вони грали в барах, кафе, а інколи й просто на вулицях міста. Коли в якомусь кафе була потрібна гітаристка, хлопці запрошували мене виступати разом із ними. За їхніми словами, у барах і на вулиці мені не було чого робити. Вони вважали, що я заслуговую на кращі умови та серйознішу сцену. Але тоді я була готова грати будь-де, аби займатися музикою, набувати досвіду.

18 грудня 2010 року не стало дядька Нікоса. Офіційна причина смерті — утоплення. І це в грудні! До того ж він чудово плавав. Я відразу зрозуміла, що тут щось не так, і поїхала розбиратися.

З'ясувалося, що його втягнули до якоїсь релігійної секти. На той час це було досить поширеним явищем. Останнім часом дядько Нікос був особливо вразливим, адже вони з Наталією також розлучилися через те, що він не міг мати дітей. Але найстрашніше було те, що наша квартира в Ялті тепер належала цій секті! Мама, свого часу, прописала мене у своїй квартирі в Кривому Розі. Там теж була незрозуміла історія: коли мама випускалася з дитячого будинку, вона вийшла заміж за такого ж вихованця дитбудинку. Вони росли разом, і як подарунок від держави, їм надали двокімнатну квартиру. Невдовзі мамин чоловік почав вживати наркотики та приводити до квартири сумнівні компанії. Через це мамі довелося переїхати до студентського гуртожитку, адже на той час, вона навчалася в технікумі на бухгалтера. Вона зосередилася на навчанні та почала будувати власне життя, і звісно є, розлучилась з тим наркоманом. Через деякий час мама дізналася, що її колишній чоловік помер від передозування. Вона вирішила повернутися до квартири, але там уже проживали якась літня жінка та її син-алкоголік. Вони стверджували, що ця жінка була матір'ю покійного. Мама сильно в цьому сумнівалася, але документи були оформлені дуже грамотно! Однак за законом одна кімната належала мамі. Розмінювати квартиру вони не хотіли, продавати її та ділити гроші також відмовлялися. Компенсувати мамі її частку вони теж не збиралися! Мама зверталася до дільничного, адже це було шахрайство. Вона також зверталася до районного управління міліції, але всюди відмовлялися допомагати. Відповідь була одна: