Юлія Розкішна

Тим часом у Будинку моди з мене знімали мірки для пошиття весільної сукні. Це була шовкова сукня ручної роботи — на той час поняття «hand made» сприймалося як щось майже надзвичайне. Сукня була холодного білого кольору, який ще називають «морозним», на тонких бретелях, а велика кількість нижніх спідниць надавала їй пишності. Вона була по-своєму красивою. Тоді мені спала на думку незвичайна ідея. Я одягла цю сукню, доповнила образ своїми чорними перчатками, а замість фати прикрасила голову білим обручем, оздобленим камінцями. Потім попросила мене сфотографувати. Саїду ж сказала, що таємно вийшла заміж за іншого чоловіка, а як доказ показала цю фотографію. Дядька Нікоса та Наталію я попросила підтвердити мої слова, заздалегідь розповівши їм про свої конфлікти з Саїдом. Дядько Нікос був проти того, щоб я розривала заручини. Він добре знав Саїда, поважав його і вважав достойною людиною. Однак, дізнавшись про моє рішення, відмовляти мене не став, розуміючи, що я вже доросла і маю право самостійно розпоряджатися своїм життям.То ж у вересні 2006 року я розірвала заручини з Саїдом, які тривали чотири роки, і повернула йому каблучку, яку він мені подарував. А вже наступного дня виявила у своїй поштовій скриньці конверт. Відкривши його, я побачила ту саму каблучку та прощального листа від Саїда. У ньому він повідомив, що повертається до Ялти, і побажав мені щастя. ( До речі, шлюб Норми Джин з її першим чоловіком, Джимом Доухерті, також тривали чотири роки, але вони розлучились зі скандалом, у вересні 1946 року. На відміну від моєї ситуації, свекруха ( мати Джима) не долюблювала Норму Джин).

18 вересня 2006 року Дом моди закрили через відсутність фінансування. Мені було шкода йти звідти, адже ця робота справді приносила мені задоволення. За той час Дом моди став для мене не просто місцем роботи, а цілим світом зі своїми людьми, подіями та спогадами.

Проте життя влаштоване дивним чином: коли воно щось забирає, то неодмінно дає щось натомість. А коли з нашого життя зникає щось старе, що вже віджило своє, можливо, це знак, що ми більше не повинні залишатися тими, ким були раніше.

Невдовзі після закриття Дому моди мене запросили до театру. Ще під час роботи моделлю я паралельно навчалася на курсах акторської майстерності та готувалася до вступу в театральний заклад.

Саме тоді в театрі готували постановку роману «Собор Паризької Богоматері», і терміново шукали акторку на роль фатальної красуні Есмеральди. Що сталося з попередньою виконавицею цієї ролі, я так і не дізналася. Мій викладач акторської майстерності порекомендував режисерові мене. Коли він привів мене на прослуховування, сталося те, чого я зовсім не очікувала. Режисер навіть не став просити мене читати текст чи виконувати сцену. Він лише уважно подивився на мене і відразу затвердив на роль.

— Знаєте, — сказав він, — задовго до нашого знайомства, коли я читав роман «Собор Паризької Богоматері», я уявляв Есмеральду саме такою, як ви.

Почувши ці слова, я на мить розгубилася. Здавалося, що доля сама відчиняє переді мною нові двері. Ще вчора я була моделлю в Домі моди, а сьогодні переді мною відкривався зовсім інший світ — світ театру, сцени та великого мистецтва.

У театрі мені часто казали, що я схожа на Есмеральду не лише зовні, а й характером.

— Ти й у житті справжня Есмеральда, — не раз чула я від оточуючих.

На це я зазвичай відповідала:

— Я — Есмеральда хіба що до її знайомства з Фебом де Шатопером.

Насправді ж себе я ототожнювала зовсім з іншою героїнею — Настасією Пилипівною з роману «Ідіот» ( Ф. М. Достоєвський). Саме її образ був мені ближчим і зрозумілішим. Я навіть мріяла, що колись зіграю цю роль на сцені.

Загалом роль Есмеральди давалася мені легко. Я швидко вжилася в образ, та створила характер. У моєму виконанні Есмеральда вийшла дещо гострішою та стервознішою, норовливішою і навіть більш саркастичною, ніж у романі Віктора Гюго.

Але були сцени, які ставали для мене справжнім випробуванням. Не давались епізоди з Фебом де Шатопером. Я буквально змушувала себе вимовляти слова закоханої Есмеральди. Щоразу мені здавалося, ніби я граю нещиро, і ця неприродність відчувалася навіть мені самій. Причина була проста: я не знала, що таке кохання до чоловіка. Якщо бути відвертою, я любила лише себе та своїх котів. Тому палкі зізнання Есмеральди звучали в моєму виконанні занадто штучно. Зрештою режисер помітив цю проблему й ухвалив несподіване рішення. У сцені побачення Есмеральди та Феба мені дозволили майже не говорити. Я мала лише мовчати, усміхатися і слухати. Усі основні репліки вимовляв актор, який грав Феба. Замість романтичних обіймів, поцілунків або відвертих сцен він просто брав мене за руку. Річ у тім, що я зовсім нетактильна людина. Щоразу, коли актор наближався, щоб обійняти мене під час репетиції, у мене спрацьовувала миттєва реакція — я відштовхувала його.І справа була зовсім не в ньому. Я робила це не навмисно. Просто в мені спрацьовував якийсь внутрішній рефлекс. Мені хотілося збільшити дистанцію між нами, і тіло реагувало швидше, ніж я встигала це усвідомити. Рука сама виставлялася вперед, ніби захищаючи мій особистий простір. Тому режисер вирішив не боротися з моєю природою, а використати її. І, як не дивно, сцена від цього стала навіть природнішою.

Ми багато працювали не лише над роллю, а й над голосом, дикцією та технікою мовлення. Саме тоді мені нарешті вдалося позбутися легкого заїкання, яке супроводжувало мене багато років. Щоправда, згодом я помітила: варто було надовго припинити заняття, і воно час від часу поверталося.

Театр відкривав переді мною нові можливості, але водночас дозволив побачити й зворотний бік професії.

Чомусь раніше я була переконана, що актори — це особливо інтелігентні, освічені та витончені люди. Реальність виявилась зовсім іншою. Багато хто з них, і чоловіки, і жінки, поводилися досить грубо та зухвало. У колективі було звичним палити, вживати алкоголь, і навіть наркотики та лаятися. При цьому мені було навіть трохи кумедно слухати, як вони навперебій розповідали про свої дипломи та навчання в інститутах культури, а кожен вважав себе талановитішим і значущішим за інших. У мене ж інколи складалося враження, ніби їх усіх понаходили десь на трасі, і тепер вони без зупину доводять одне одному власну винятковість!

Не обійшлося й без дрібних капостей. Дехто з колег ставився до мене відверто недоброзичливо. Жінки заздрили моїй зовнішності, а деякі чоловіки ображалися через те, що їхні залицяння не знаходили взаємності.У мене почала зникати косметика. А користувалася я дорогими засобами, як вже раніше зазначала, мені полюбилась косметика бренду Pupa Vamp та Femme Fatale, тому такі втрати були особливо неприємними. Одного разу я знайшла у своїй сумочці дивні предмети, які сильно нагадували магічний підклад... Іншого разу виявила голки серед сценічного одягу, коли переодягалася перед репетицією. А згодом хтось навмисно пошкодив мій костюм! Мабуть, моя неприязнь до таких людей була надто помітною. Я дедалі частіше дивилася на колег із холодною зверхністю, і режисер це помітив.

Одного дня він запросив мене до свого кабінету на відверту розмову.

— Що з тобою відбувається? — запитав він.

Я відповіла чесно:

— Я не переношу лицемірства. Мені посміхаються в очі, а за спиною роблять підлості!

Він уважно вислухав мене і лише зітхнув.

— У наших колах таке трапляється часто, — сказав він.

Потім він додав слова, які я запам'ятала на все життя:

— Серед артистів справжніх друзів взагалі не буває. Є приятелі. І то доти, доки в тебе все добре. А коли в житті трапляється біда, мало того, що ніхто не підтримає, ще й доб'ють! Тому не поспішай відкривати душу кожному, хто здається близьким.