Страница 12 из 24
Глава 4
26 червня 2005 року нова дівчина дядька Нікоса привела мене за руку у Дом Мод. На той час він уже розлучився зі своєю другою дружиною — з тієї ж причини: через власне безпліддя. Я ж, якщо чесно, ще з дитинства я раділа тому, що дядько Нікос не міг мати дітей ( але не подавала вигляд). Він ставився до мене як до рідної доньки, і я розуміла: якби в нього були власні діти, то я відійшла б для нього на другий, а можливо, навіть на третій план. Шкода було лише того, що його шлюби закінчувалися розлученнями. Дядько Нікос дуже прагнув створити справжню родину.
Його нова обраниця Наталія працювала моделлю. Однак у Будинку моди суворо ставилися до віку: після двадцяти п’яти років моделей вже не розглядали для роботи. Тому Наталія привела мене як свою потенційну заміну.
У Будинку моди мені виміряли всі параметри. Виявилося, що вони були майже ідентичними параметрам Норми Джин, коли та потрапила до модельного агентства «Синя книга», також, у червні 1945 року.
Параметри Норми Джин у 1945 році:
Зріст — 165 см;
Вага — 53 кг;
Об’єми (груди — талія — стегна) — 91,5–61–86,5 см;
Розмір грудей — 36D;
Розмір одягу — 42–44
Мої параметри у 2005 році:
Зріст — 167 см;
Вага — 53 кг ( з 2016 року, після викидня, моя вага змінилася - 60 кг);
Об’єми (груди — талія — стегна) — 95,5–60–86,5 см;
Розмір грудей — 30F ( з 2016 р. розмір змінився на: 32 G, точніше об'єм під грудьми був між 65 та 70, а чашка повноцінна G);
Розмір одягу — 42–44
У Будинку моди всі були вражені такою разючою схожістю. Порівнявши мої дані з параметрами Норми Джин, вони майже одразу винесли свій вердикт:
— Ми зробимо з тебе другу Мерилін Монро!
Я ж, не вагаючись ані секунди, відповіла:
— Ні! Я не хочу бути другою Мерилін Монро. Я хочу бути першою Юлією Розкішною!
У кабінеті на мить запанувала тиша. А потім хтось усміхнувся. Схоже, вони зрозуміли: перед ними стояла дівчина, яка не збиралася жити в чужій тіні, навіть якщо ця тінь належала найвідомішій блондинці ХХ століття. Я не прагнула стати чиєюсь копією. Я хотіла, щоб одного дня мене впізнавали не через схожість із Мерилін Монро, а завдяки моєму власному імені!
Особисто я завжди вважала, що з Норми Джин не варто було створювати гламурну білявку Мерилін Монро —другу Джин Гарлоу. Можливо, кінопродюсерам слід було підкреслити саме її природність: скромність, сором'язливість, простоту та ту особливу чарівність, яка була властива саме Нормі Джин. З її природним русявим волоссям, щирою усмішкою та м'яким характером вона могла б чудово втілювати образи звичайних сільських дівчат, героїнь вестернів. І, гадаю, це було б не менш цікаво для глядачів. Та, на жаль, такою Норма Джин залишилася переважно лише на старих фотографіях. Світ побачив уже іншу жінку — Мерилін Монро, яскраву, ефектну та гламурну кінозірку. Образ, який приніс їй світову славу. Від Джин Гарлоу Мерилін успадкувала не лише зовнішній стиль, а й певну трагічність долі. Їхні життєві історії справді дуже схожі.
Індустрія розваг нерідко створює образи, які подобаються публіці, але не завжди дозволяють людині залишатися собою. Буває, що за успіхом, популярністю та захопленням мільйонів приховуються внутрішні конфлікти, самотність і виснаження. Саме тому ми так часто чуємо про депресії, кризи або передчасний відхід із життя відомих артистів. Часом я думаю: скільки людей могли б прожити зовсім інше життя, якби мали можливість не лише відповідати чужим очікуванням, а й до кінця пізнати та прийняти себе справжніх
Наша робота у Будинку моди полягала в тому, що з нас знімали мірки для пошиття одягу, а ми мали цілими днями стояти нерухомо. Це було випробування не стільки для тіла, скільки для витримки.
Під час Тижнів моди — а вони відбувалися двічі на рік, у лютому та вересні — усе змінювалося. Тоді ми з ранку до вечора відпрацьовували виходи на подіум, вчилися ходити, тримати поставу, рухатися так, ніби кожен наш крок уже є частиною великого подіуму. Перед самим показом це перетворювалося на справжню подію для всієї провінції!
Декілька разів мені довелося працювати й у фотосесіях ( хоча я. Йде люблю фотографуватись, але якщо по роботі потрібно, то потрібно...) : рекламувати панчохи та сексуальну мереживну маску для очей у образі фатальної жінки-вамп. Але, по суті, це був не лише мій модельний образ — він вже жив у мені, мабуть, з народження.. принаймні , скільки я себе пам'ятаю, тільки фатальною дамою себе й відчуваю) Тому перед камерою, ще й у такому вбранні, я почувалася як риба у воді.
Клімат у Росії був зовсім інший — холодні, суворі зими, не приємний крижаний вітер... Тож дядько Нікос привіз мені на Різдво подарунки з-за кордону: шубу-поперечку з рудої лисиці до колін, а також комплект із лисячої шапки та муфти для зігрівання рук. Вони й досі зберігаються в мене як пам’ять. Окрім того, він подарував довгу бежеву шубу з хутра видри, з капюшоном, оздобленим бежевим песцем ( її я носила 18 років, звісно, доводилось її реставрувати та підганяти по фігурі, тому що з часом, ми всі змінюємось). Також, дядько Нікос пам'ятав як я люблю хутро песця, тому ще й дістав желетку з хутра вуалевого песця.
А я тоді ще й побачила які шуби дядько Нікос купив для продажу і забрала собі розкішну шубу з чорнобурки, яка була мені завелика, але надто вже мені сподобалася. Через це я майже її не носила — зате вона й досі лишається в мене як теплий спогад. Наталія теж знала, як сильно мені подобається хутро песця. Тому вона подарувала мені свою шубу з білого песця — такого ж фасону, як і моя шуба з чорнобурки ( до речі, вона мені теж прослужила близько двадцяти років, звісно, я дуже бережно до неї ставилась, і періодично, реставрувала) Як з'ясувалося, сама Наталія вдягала її лише один раз у житті. Після цього вона усвідомила, що колись це був живий звірятко, і більше не змогла носити хутро. Тоді я ще не замислювалася над такими речами. Ці думки прийшли до мене значно пізніше...
Для мене ж той подарунок став справжнім скарбом. Білий песець виглядав розкішно, і я була неймовірно щаслива отримати таку річ.
Різдво 2005 року стало для мене одним із найщасливіших у житті. Здавалося, що доля вирішила щедро обдарувати мене того року. Я отримала стільки подарунків, скільки не отримувала, мабуть, ніколи раніше. Хутряні шуби, жилетка, увага та турбота близьких людей — усе це наповнювало мене відчуттям справжнього свята!
Наприкінці того року я дивилася на своє життя з радістю та вдячністю. Мені здавалося, що попереду на мене чекають лише нові можливості, цікаві події та здійснення найзаповітніших мрій.
Однак перед Новим 2006 роком не обійшлося без пригод. Я сподобалася одному з фотографів — Андрію. Зовні він був зовсім не моїм типажем, та й спілкувалися ми лише під час фотосесії— не більше. Коли він запросив мене випити кави, я відмовилася, сказавши, що заручена. Але одна з моделей розповіла йому, що я не люблю свого нареченого і лише мрію від нього позбутися. Через це я сильно посварилася з нею, бо вона не мала жодного права обговорювати чуже життя! Дізнавшись, що між мною і Саїдом насправді немає стосунків, Андрій не відступив і почав ще наполегливіше до мене залицятися. А одного разу навіть ув’язався слідом, щоб провести мене додому! Це побачив Саїд. Наступного дня я дізналася, що, побачивши Андрія біля мого дому, Саїд не стримався й побив його. Та після того в Домі моди на мене почали дивитися косо, ніби саме я була винна в усьому, що сталося!
Непорозуміння з Саїдом лише посилювалися. Він не сварився зі мною, завжди говорив спокійно й м’яко, але суті це не змінювало. Одного разу він сказав, що модель — це не професія, прозоро натякаючи на те, що мені варто піти з Будинку моди. Я відповіла, що мені подобається моя робота і я буду продовжувати займатися нею незалежно від того, подобається це йому чи ні! Саме тоді я остаточно зрозуміла, що інтуїція мене ніколи не підводила: Саїд не був чоловіком мого житья! Я була впевнена, що мій чоловік обов’язково зрозумів би мене і підтримав!