Страница 53 из 77
Оксана Вєліт Дім на краю світу
Хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.
Мирка подумала, що зараз Бог, мабуть, качається зі сміху, дивлячись на крихітну машинку, що прокладає шлях крізь засніжені Карпати. Бог рве живіт від сміху, спостерігаючи за Миркою, яка сидить на задньому сидінні крихітної машинки та час від часу підносить до рота паперовий пакет, сподіваючись, що цього разу нудота відступить і їй не доведеться наповнювати його напівперетравленими рештками хот-догів із заправки.
Комедія, достойна найтонших поціновувачів.
Річ у тім, що цей день Мирка збиралася провести у РАЦСі, підписуючи папери на розлучення. Вони зі Степаном вже про все домовилися — п’ять років, проведених разом, закінчилися втомою та взаємним розчаруванням, і обидві сторони з важким серцем визнали, що настав час рухатися далі.
Підготувавши всі потрібні документи та склавши їх акуратним стосиком у коридорі, вони попрямували до ресторану, щоб за вечерею обговорити майбутні плани: Степан збирався у військо й пропонував Мирці жити в їхньому спільному будинку на околиці Києва, а Мирка запевняла Степана, що ні в яке військо його не візьмуть через відсутність лівої стопи й будинок краще продати, а гроші поділити. Та в момент, коли подавали десерт, у їхній дім поцілила російська ракета й до біса рознесла обидва варіанти.
Секунди вистачило, щоб щезло все: пам’ятні сувеніри, альбоми з фотографіями батьків, прикрашена до Різдва ялинка… І, що не менш важливо, документи на розлучення.
— Корисно таки іноді вибиратися з дому, — сказав Степан, задумливо дивлячись на купу оплавленого каміння, з якого все ще піднімався дим. — Думаю, це знак, що ми маємо спробувати ще раз.
— Придурок, — утомлено видихнула Мирка.
Потім вона нагадала Степанові про його геніальне рішення з початком війни зняти з рахунків усі накопичення й зберігати їх удома (зараз вони перетворилися на попіл), а також про його огидну звичку не витирати крихти зі столу, хоча це справи й не стосувалося.
— Ну от, а годину тому казала, як тобі пощастило свого часу мене зустріти, — хмикнув Степан.
— Годину тому ми намагалися залишитися друзями після розлучення. А тепер ми знову працюємо над стосунками. Звикай.
Зараз же «знову сім’я» рухалася на захід у пошуках житла, куди їх могли би пустити безкоштовно, як ВПО. Але їм нічого не траплялося, зовсім нічого. В одних місцях усе зайнято, в інших за засиджену мухами студію ціни заламують, як у найкращих готелях на узбережжі, у третіх пропонують жити по шістдесят людей у спортзалі.
Вони все сподівалися, що знайдуть щось краще, і тому вже третій день працювали над стосунками (а також їли та спали) в автівці, що вміщала всі їхні скромні пожитки, дивом здобуті з-під завалів. І не помітили, як врешті опинилися посеред гір, де на кілометри навколо не траплялося жодної живої душі. Одна радість: зараз вони забралися настільки глибоко в Карпати, що сюди не долинало жодного сигналу повітряної тривоги й узагалі здавалося, що війна йде десь далеко — можливо, уві сні.
Утім, це тільки Мирка відчайдушно намагалася нашкребти хоч якийсь привід для позитиву на дні висохлого колодязя власних емоцій — Степан же, як і зазвичай, був усім задоволений. Тримаючи кермо однією рукою й щокілька хвилин підстрибуючи на колдобинах, він безтурботно підспівував різдвяній пісні, що лилася з динаміків.
На першій же заправці, де вони зупинилися, щоб перевести подих і з’їсти по хот-догу, він склав святковий плейліст і тепер збоку їхню поїздку можна було прийняти за вирізану сцену з фільму «Реальне кохання».
— Господи, — прошепотіла Мирка, коли Степан укотре затягнув «Last christmas І gave you my heart», не потрапляючи в ноти. — Я цього не витримаю.
Захоплений власним співом, Степан не міг її почути, та все ж враз замовк і зробив музику тихіше.
— Диви, якесь село попереду, — він показав на жменьку будинків під горою. — Перевір на ґуґл-мапах.
Мирка опустила очі на екран без особливої надії — щойно вони заїхали в Івано-Франківську область, інтернет почав раз по раз зникати. Однак зараз мапи таки підвантажилися, і Мирка насупилася:
— Дивно… Ось ми, — вона тицьнула пальцем у синю точку на екрані. — Ось дорога, ось ліс. А села ніякого нема.
— Звучить як пригода! Зустрінемо Різдво подалі від цивілізації. Природа, прості радості…
— Мало тобі пригод? — пробурчала Мирка.
Степан знизав плечима:
— Ну, хай би що там було, у такій глушині для нас точно знайдеться якийсь порожній будиночок. Певно, вони тут чужинців роками не бачать, а своя молодь роз’їжджається аби подалі.
— Порожніх будинків нема, — зітхнув сільський голова, на столі в якого сріблом відливала табличка з написом «Володимир Миколайович». — Я б з радістю допоміг, всі ж ми люди… Але мені правда нема чого вам запропонувати.
Був він лисий, як драже, і пускав маківкою сонячні зайчики щоразу, коли нахилявся, щоб відкрити черговий ящик столу. Здається, він щось шукав і не збирався перериватися заради розмови з відвідувачами.
Степан скептично зіщулився:
— Взагалі-то ми якраз проїжджали через ваше село, поки виглядали сільраду. Не схоже, щоб у вас тут яблуку було ніде впасти.
Мирка згадала вулицю, якою вони їхали, і мимоволі здригнулася. Від перехняблених будинків віяло холодом і запустінням, ніби вони стояли тут давно залишені й забуті. Із жодної труби не валив дим, у крихітних вікнах зяяла чорнота, і навіть сніг на дорозі лежав незайманий і пухнастий, без жодного сліду від черевиків чи протекторів.
— А це вам якраз-таки здалося, — сказав голова, зосереджено перебираючи папери на столі.
Відтак він склав пачку документів у шкіряний портфель, нахилився до сейфа за спиною і, не соромлячись присутності чужинців, увів код. Діставши звідти грубу пачку готівки, він відправив її до портфеля та знову підвів очі на відвідувачів.
— Кажу вам ще раз, місць нема. А тепер вибачте, я трохи поспішаю.
Він заходився надягати куртку, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено. Але Степан зробив крок уперед і вперся долонями в казенний стіл.
— Послухайте, ми вже три дні в дорозі, все втратили, усе своє життя. Різдво на носі, а нам навіть нема де зупинитися на ніч. — Степан подивився Володимиру Миколайовичу прямо в очі. — А що, якби Марію та Йосипа не пустили в хлів? Що, якби крихітка Іісус народився на вулиці в тридцятиградусний мороз?
Голова насупив брови:
— Не впевнений, що в Ізраїлі буває тридцятиградусний мороз. Тобто я не знаю напевне, але мені здається, що зазвичай там досить тепло.
— Це я до того, що де ваша християнська добросердечність?
Мирка помітила, що розмова хоч і рухається по непередбачуваній траєкторії, але голова вже не намагається їх здихатися чимшвидше, а це добрий знак. Дивлячись на Степана, вона раптом відчула, як уперше за довгий час у неї в грудях ворухнулася несмілива ніжність.
Голова тим часом застебнув портфеля, пожував щось невидиме й зітхнув:
— Слухайте. Є одна хата. Але я б вам не рекомендував туди заселятися. Вона десять років стоїть порожня, а ви, мабуть, у своєму місті звикли до зручностей.
— Ми харчами не перебираємо, — втрутилася Мирка. — Нам би дах над головою та щоб не холодно.
— Я ще не закінчив. До того ж про цю хату кажуть… всяке. Місцеві туди й близько не підходять. Недобре місце.
— А що там ста… — почала було Мирка, але Степан узяв її руку у свою, міцно стиснув і сказав:
— Нам усе підходить. Обирати, знаєте, не доводиться.
Голова обмотався шаликом, прикрив лисину чорною шапкою та, підхопивши портфель, попрямував до виходу.