Страница 54 из 77
— Тоді йдіть за мною, я покажу, як дістатися.
У дверях Степан озирнувся на спустілий кабінет і гукнув до Володимира Миколайовича:
— Гей, а сейфа ви не будете закривати?
— Та що там уже брати? — знизав плечима голова й пішов геть, змушуючи Мирку й Степана поспішити слідом.
Будинок був розташований на самому краю села на віддалі від інших хат, зі схилу до нього збігала вузенька стежка між засніженими заростями сухостою. Мабуть, ті, хто жив тут, воліли усамітнитися. А може, навпаки, односельці не хотіли мати нічого спільного з попередніми господарями цього будинку.
Вибілені сонцем і часом дошки стирчали з перехняблених стін, ніби кості з відкритих переломів, кам’яний ганок розкришився та поріс мохом, вікна веранди похмуро поглядали на світ вибитими шибками.
— Що ж… — невизначено пробурмотів Степан і піддів черевиком умерзлий у землю череп якоїсь дрібної тварини.
Володимир Миколайович плеснув Степана по плечу:
— Ну, з новосіллям, — і додав тихо, ніби звертаючись сам до себе: — Може, воно й на краще.
Після чого розвернувся та посунув геть, поскрипуючи черевиками по крохмально-білому полотну стежки.
— А де ключі? — гукнув Степан услід.
Голова не зупинився і не озирнувся. Лише крикнув:
— Відчинено!
Доки тривала ця розмова, Мирка роздивлялася будинок із сумішшю тривоги й цікавості, намагаючись уявити своє життя в ньому. Густо переплетені лози дикого винограду, що вкривали всю східну стіну, здавалися їй клубком змій, вологі розводи на кам’яному фундаменті зливалися в химерні плями Роршаха, пластівці облупленої фарби на старих дверях були схожі на струпи прокаженого. Якоїсь миті Мирці здалося, що вона помітила порух у маленькому вікні горища. Ніби хтось підійшов до нього зсередини зі свічкою в руках і завмер, роздивляючись нових жильців. Може, то був всього лише відблиск сонця на брудному склі, а може…
— Глянь, ти теж це бачиш? — запитала Мирка, несила відірвати погляд від горища. — Степане?
Вона обернулася й зрозуміла, що чоловіка поруч нема — тільки суха трава колишеться на вітрі по обидва боки від стежки. Попри погожий день і тишу, в якій чутно були лише скрип далеких смерек під тягарем снігу, Мирку взяли дрижаки.
Аж тут із-за будинку пролунав скрик.
— Стьопо! — Мирка кинулася на звук крізь зарості сухостою.
Вона очікувала побачити чоловіка, розпростертого на землі в незграбній позі чи наляканого диким звіром, але замість цього застала Степана тієї миті, коли той, спершись рукою на стіну, витирав об сніг підошву черевика.
— Ти уявляєш, вступив у гівно, — пожалівся він, помітивши Мирку. — «Місцеві сюди й близько не підходять…» Ага, як же. Дуже навіть близько підійшли, під саму стіночку.
Мирка видихнула та прикрила очі:
— Ходімо вже в дім, а то я тут насмерть замерзну.
Відчинити вкриті інеєм і набухлі від вологи двері виявилося не так уже й просто, тому Степан озброївся ломиком і заходився видовблювати шматки льоду зі щілини між дверима та ґанком, примудряючись при цьому наспівувати Jingle Bells.
Якби справа таки дійшла до розлучення й Мирку спитали б, чому вона прийняла рішення закінчити стосунки, зараз вона могла б просто тицьнути в нього пальцем і сказати: ось, ось тому. Хай би що сталося, Степан у всьому знаходив щось хороше. Казав, що став таким після того, як у дитинстві потрапив під трамвай і зрозумів, що втратив лише стопу, а міг би й попрощатися із життям. І якщо на початку всі ці якості здавалися позитивними, то із часом вони почали бісити Мирку до розриву селезінки.
Особливо, коли після року невдалих спроб з’ясувалося, що в неї не може бути дітей.
Степан сприйняв цю новину легко, ніби все це не мало великого значення і, поки Мирка відходила від шоку та оплакувала майбутнє, яке так і не настане, Степан уже перераховував плюси бездітності та планував, куди вони поїдуть у відпустку.
Своєю невтомною життєрадісністю він не тільки відгородився від Мирки, але наче й забрав у неї право на власне горе.
І це стало останньою краплею.
От і зараз, втративши буквально все, Степан намагався відчинити покинутий будинок у Богом забутому селі та усміхався! Ніби переживав цікаву пригоду.
Нарешті, упоравшись із дверима, він запрошувальним жестом указав усередину:
— Ласкаво прошу додому!
Пітьма в приміщенні стояла така густа, ніби вона вирвалася з передпокою назовні разом із запахом плісняви й навіть на вулиці стало трохи темніше. Холодні кімнати зустріли нових господарів скрипом підлоги та сторожким шурхотом мишей у стінах.
— Який жах, — пробурмотіла Мирка, гидливо розглядаючи купу ганчір’я, кинуту кимось у кутку.
— А, як на мене, то зовсім непогано, — сказав Степан, уперши руки в боки. — Дивись, який хіпстерський вішачок!
Мирка кинула погляд на ґрунтовно поїджені комахами меблі:
— Мотлох.
— Вінтаж, — поправив Степан.
Мирці захотілося крикнути: «Та визнай уже, що ми в повній сраці!». Але це знову затягло б їх у вирву беззмістовних суперечок, тому вона лише похитала головою та рушила далі, молячись про те, щоб решта меблів у цьому домі виявилася теж хоча б вінтажем, а не тим, що Степан міг би захоплено охрестити антикваріатом чи, не дай Боже, унікальним надбанням культури. Відкривши болотяного кольору двері, вона опинилася у вітальні з пожовклими від часу побіленими стінами. Два невеликих вікна виявилися зсередини затягнуті сірою напівпрозорою плівкою, ніби той, хто жив тут раніше, не бажав, щоб у дім зазирали цікаві сусіди. Або ж сам не хотів нікого й нічого бачити.
Через це приміщення виглядало темним і непривітним, здавалося, наче в ньому нещодавно хтось помер.
Здригнувшись від неприємної асоціації, Мирка по черзі зірвала плівку з обох вікон, і в кімнаті одразу стало світліше. Не те, щоб затишно, але хоча б терпимо. Прийнятно.
Проміння, що хлинуло з вулиці, вихопило з напівтемряви смугастий домотканий килим на підлозі, продавлений диван, накритий дірявим коцом, і масивну кам’яну піч, коло якої лежали дрова й кілька зібганих, потемнілих до кольору водянистого чаю газет для розтопки.
Із цікавості Мирка розгорнула одну з них. У дитинстві на літніх канікулах у селі вона часто читала обривки місцевих газет, нанизаних на цвяшок у туалеті. Іншої періодики в бабусі просто не було (як і туалетного паперу), тому Мирці доводилося задовольнятися уривками статей про врожаї та надої — без початку та кінця. Із часом вона від безвиході навіть навчилася знаходити в цих історіях якусь інтригу та стала вигадувати для них трагічні, неочікувані чи шокуючі фінали.
«Ферму довелося закрити, але…» …Але в останню мить біля корівника приземлився вертоліт, із нього вискочив Арнольд Шварценеггер і запобіг беззаконню.
Щось на кшталт того.
Тому, стоячи посеред закинутого сільського дому, Мирка навіть відчула деяку ностальгію, коли прочитала назву, вибиту вгорі крупним шрифтом: «Карпатський вісник». Збоку дрібніше було зазначено дату — липень 2013. Стаття на криво обірваному аркуші називалася «Нещастя в селі Щасливе». Нижче було надруковано фотографію: будинок, біля нього жінка з дитиною на руках. Облич на фото не розібрати, проте хату Мирка впізнала безпомилково, адже саме тут вона зараз і була.
Короткозоро примружившись, вдивилася у вигорілий текст.
Жахлива трагедія сталася в селі Щасливе під час святкування Івана Купала. Троє дітей потайки від батьків пішли до лісу шукати цвіт папороті й не повернулися додому на ранок. Поліція негайно вирушила на пошуки, проте прочісування лісу не дало жодних результатів. Звертає на себе увагу те, що цей випадок повністю повторює трагедію, що сталася в цьому ж селі майже сто років тому.