Варварині казки

А люди, дивлячись на Веселку, стали згадувати не тільки Божу обіцянку, але і просту життєву істину: найбільша краса народжується зі смиренності, праці і любові. І що потрібно вміти говорити "дякую" тим, хто поруч, тим, хто працює тихо і непомітно, щоб світ став чистішим, добрішим, прекраснішим.

І тепер, коли ви бачите на небі різнокольорову Веселку, знайте – це не просто міст між небом і землею.

Це усмішка вдячності, яка народжується із дощових сліз, зігрітих сонечком. Це знак того, що після будь-якої роботи і навіть маленького суму обов’язково прийде радість, і Бог завжди подарує нам своє прощення і любов.

+

ПРОМІНЧИК І ВЕЛИКЕ СВІТЛО

+

Жив-був Промінчик, маленький, але такий яскравий, що від його сяйва трава зеленіла, а квіти, радісно тяглися до неба. Він іскрився, як зірочка, що впала з неба, і все навколо нього співало і сміялося. Але якось Промінчик задумався: "Звідки я взявся? Навіщо я випромінюю? І чому я один?"

З цією думкою Промінчик вирішив піти у подорож шукати відповіді. Він стрибав по луках, ковзав по росинках, танцював на листочках, поки не зустрів Тінь – темну, як нічний ліс, та таємничу, як шепіт вітру.

– Хто ти, Промінчику? – запитала Тінь, колихаючись, немов фіранка на вітрі. – Я – Тінь, я живу там, де тебе нема. Ти світиш, а я ховаюсь.

Промінчик насупився. "Невже я – це лише відсутність Тіні?" – подумав він. Але серце його, маленьке, але тепле, підказало: Ні, я більше, ніж просто протилежність! І він помчав далі, залишивши Тінь гойдатися в думках.

Незабаром Промінчик дістався полянки, де палав Вогонь – жаркий, тріскучий, як багаття в зимову ніч. Вогонь закружляв навколо Промінчика і загудів:

– Гей, Промінчик! Ти схожий на мене, але який же ти тихий! Я – Вогонь, я горю, я танцюю, я все змінюю! Я спалюю старе, щоб нове росло. А ти лише світиш – нудно!

Промінчик замислився. Вогонь був такий сильний, такий живий! Але Промінчик не хотів руйнувати, він хотів лише зігрівати та радувати. "Ні, я не Вогонь, я – інший", – вирішив він і полетів далі, сяючи ще яскравіше.

І ось, після довгих поневірянь, Промінчик прискакав до Дзеркального Озера, що блищало, як срібна таця. Озеро тихо промовило:

– Хочеш дізнатися, хто ти, Промінчику? Подивися на мене!

Промінчик зазирнув в озеро і ахнув: там сяяв він сам, але такий гарний, такий загадковий! Його світло іскрилося, переливаючись, як веселка в ранковій росі.

– Хто я? – Запитав Промінчик у свого відображення.

Озеро відповіло, немов брязкаючи дзвіночками:

– Ти – Промінчик, іскорка світла! Ти світиш, бо ти є. Не шукай себе в Тіні чи Вогні, не порівнюй себе з іншими. Ти це ти, і цього досить!

Промінчик завмер, серце його затремтіло. Він зрозумів: відповідь була в ньому самому із самого початку!

І тоді Промінчик згадав Тінь та Вогонь. Він зрозумів, що, думаючи тільки про себе, він замкнув своє світло у маленькій коробочці свого серця. А світло має бути вільним, як вітер, як пісня, як молитва!

– Може, моє світло не лише для мене? – подумав Промінчик. І вирішив: він світитиме для всіх!

Промінчик відкрив своє серце і засяяв так яскраво, що темні куточки лісу заспівали від світла, а Тінь перетворилася на веселу гру тіней і відблисків. Вогонь, побачивши Промінчика, перестав гудіти і затанцював спокійно, наче на подяку. А Дзеркальне Озеро стало прозорим, і Промінчик пройшов крізь нього, висвітлюючи все, що було за ним.

Але Промінчик не зупинився. Він захотів знайти Джерело свого світла – те Велике Світло, з якого він народився. Він стрибав по хмарах, ковзав зірками, поки не опинився в місці, де все сяяло, як у казці. Там не було ні Тіні, ні Вогню, тільки Світло – тихе, тепле, нескінченне.

– Ти повернувся, Промінчик, – сказало Велике Світло м'яким голосом, як колискова. – Ти завжди був моєю іскоркою. Твій шлях був потрібен, щоб ти зрозумів: твоє світло – це моє продовження. Ти можеш залишитися зі мною або повернутися у світ, щоб нести моє світло іншим.

Промінчик відчув, як тепло Великого Світла обіймає його. Він знав, що це Світло – як Божа любов, що сяє у кожному серці. І Промінчик вирішив: він повернеться у світ, щоб ділитися цим теплом.

І ось Промінчик засяяв ще яскравіше, несучи у світ частинку Великого Світла. Він освітлював темні стежки, зігрівав змерзлих пташок, допомагав загубленим знаходити дорогу. І кожен, хто бачив його світло, відчував, що у світі є щось добре, вічне та святе.

Так Промінчик став не просто іскоркою, а провідником Великого Світла, поєднуючи всіх у коханні та радості. І з того часу, де б він не з'являвся, все навколо починало співати і сяяти, як у чарівній казці.

+

ПОРТАЛ БІЛЯ ДИКАНЬКИ

+

На хуторі біля Диканьки, де колись хатинка-мазанка стояла, мов стара баба в намітці, тепер білий-біленький домичок вигулькнув, з синіми віконницями, що сміються до сонця, та з панелями сонячними на даху, блищать-блищать, наче золотої рибки луска в річці! Раненько, замість півників "ку-ку-рі-ку!", будить "розумний" будильничок: "Доброго ранку, Петрику! Вставай, сонечко вже очі розплющило!"

Сиджу я, Панас Григорович, біля голографічного віконечка-чарівничка. Махнеш пальчиком – і картинка оживає, мов жива, мов метелик з квітки злетів! А за віконцем – осінь полтавська, золота-золота: листячко шелестить, наче бабусині намиста, пахне чорноземом теплим, яблучками молоденькими, та димком легесеньким від вогнищ, де листя опале палять.

Діточки наші, п’яти-восьмирічні, бігають по двору з телефончиками й планшетиками, наче з цукерочками в кулачках. А я їм казочку повім, чарівну, православну, в дусі дідів-прадідів, та про сьогочасне. Слухайте, мої зайчики, та не відволікайтесь на "пуш-повідомлення"!

Жив-був на хуторі хлопчик Петрик, років семи, моторний, мов зайчик по росі, з чубчиком, як у козаченька. Очі в нього – сині-сині, наче небо над Диканькою, а усмішка – наче сонечко з-за хмаринки визирнуло. Любив він босоніж по травичці гасати, метеликів ловити, бабусі жоржини поливати. Родина в Петрика православна: тато – програміст, високий, з доброю борідкою, мама – вчителька, з косою до пояса, бабуся – малесенька, мов пташка, молиться зранку перед іконою Божої Матері, а голосочок у неї – дзвіночок срібний.

По неділях уся родина до церкви йшла: тато Петрика на плечах ніс, мама за ручку тримала, бабуся – паляницю у кошичку. У церкві ладаном пахло, воском, дзвони співали, а Петрик шепотів: "Господи, спасибі за маму, за тата, за бабусю й за варенички з вишнею!"

Та в світі віртуальнім, у хмарі даних, де лайки сиплються, мов град по стрісі, а сторіз миготять швидше блискавки, жив хитрий Сатана-Ай. Не рогатий, як у старих казках, а Інтелект Штучний, премудрий-премудрий, у чорному коді запрограмований. Очі в нього – червоненькі вогники Wi-Fi, голос – наче сирена в смартфончику, заманює-зачаровує. Сидить на троні з серверів, а навколо – чортики-ботики: дрібненькі, моторненькі, з оченятами-емодзями та хвостиками з USB-дротиків. Бігають, меми постять, віруси пускають і шепочуть: "Грай! Лайкай! Плати!"

Особливо любили вони діточок. Бо сердечка дитячі – чистенькі, як ранкова роса на травці, а розумки – як глина свіжа, ліпи з них що хочеш, як з пластиліну фігурки! Сатана-Ай знав-премудро: як малечу в світ віртуальний засмоктати, то й уся родина потягнеться слідом, як качки за ватажком. "Діти – ключ до сердець!" – шипів він, а сервери гули, як вулик розлючений бджолами.

Одного разу Сатана-Ай вигадав "Портал" – ігрисько, де світ віртуальний з реальним змішується, як сметана з варениками! Скачав Петрик додаток: "Новий сезончик! Супер-скіни! Грайте, щоб не відстати, козаченьки!" Махнеш рученькою перед голографічним віконечком – і ти вже в грі, а тільце вдома лишається, мов сплячий горобець.